Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв
— Ви кажете про Попередників, — кивнув брат Володислав. — Ми завжди називаємо їх Попередниками, адже згадувати вголос про «тамплієрів» і досі небезпечно. Правда ж, кавалере?
— Авжеж, — посміхнувся Анцо. Від експресії, виявленої під час підземної розмови, в нього не лишилося й сліду. Це знову був незворушний воїн, куртуазний і стриманий. Він підняв кубок з вином і співрозмовники насолодилися вишуканим букетом, у якому відчувались присмаки й аромати лісових ягід.
— Щодо Станиславова, то тут не все так просто, — зауважив брат Володислав після довгого ковтка. — Зовсім не все просто, панове. Я думаю, що тут уся справа у воді.
— У воді? — перепитав Пінзель.
— Так, панове! Знавці й тямущі натурологи кажуть, що вода — це не просто рідина. Вода має характер, настрій і пам'ять. Так, панове, вода ніби жива істота. Вона відчуває і розуміє те, що відбувається навколо. Якщо ви довго сваритеся над чашею з водою, то вона стає отрутою. А в храмі під час Літургії вона, навпаки, набуває благодаті. Попередники знали науку води. Знали її таємниці, відкриті прадавніми мудрецями на Сході. В їхньому Ордені зберігався дивовижний трактат Авероеса про воду та її властивості. Цей трактат сарацини втратили у часи війн та здичавіння. Зберегли його від знищення лише Кордовські юдеї. А в них трактат викупив за цілий мішок золотих дукатів Сьомий Великий Магістр Попередників Бертран де Бланфор, котрий жив у часи Папи Адріана Четвертого. Ніхто в Європі, окрім Попередників, не мав цього тексту. Й тепер не має. Попередники, як кажуть, використовували властивості води, зокрема, для боротьби із сарацинськими отруйниками колодязів. Послідовники Мухамеда часто-густо труїли колодязі на паломницьких шляхах в Палестині. Прочани тисячами помирали від спраги, не дійшовши до Святих Місць. А Попередники — уявіть, панове! — вміли відживлювати в тих колодязях воду. Вони також завжди пили посріблену воду. Тільки посріблену, зауважте, панове! Хто був на Сході, той знає — вода там нагло скорочує життя європейцям. У нирках з'являються і виростають болетворні камені, у стравоході ще швидше ростуть бридкі хробаки-кровопивці. А спасіння від тих східних хвороб — срібло. Нехай кавалер Анцо підтвердить мої слова.
— Підтверджую, — сказав Анцо. — Але мушу тебе, достойний брате, виправити в іншому. Бертран де Бланфор, якщо мені не зраджує пам'ять, був не Сьомим, але Шостим Великим Магістром Ордену Храму. Сьомим був Філіпп де Міллі.
— Нехай буде так, — легко погодився брат Володислав. — Покладаюся на твої, брате, легендарні вченість та обізнаність у старовині… Так от, панове, я переконаний, що славетний гетьман Анджей Потоцький заснував нашу фортецю у межиріччі двох річок не випадково. Тут, окрім мочарів, є вельми благодатні джерела. Властивості тутешньої води дивовижні, панове. А недалеко звідси, в горах, є ще благодатніші джерела, які, за переказами, в давні часи були присвячені фракійському і сарматському Марсові. Наші предки сармати приносили криваві жертви божкам тих джерел, а воду звідти брали для купалень своїх королев. Я думаю, панове, що цілющі властивості місцевої води мали велике значення для Попередників. Принципове значення! Адже Місто Ключів, ідеальне місто гностиків, має стояти на білих водах. На визначених та освячених Потоках Життя. У підземеллі, до речі, є кілька джерел. Попередники уладнали там справжні купальні, виклали їх сірим мармуром і коштовною керамікою.
— На них можна подивитися? — поцікавився Пінзель.
— Тільки з дозволу Достойного майстра, — відповів брат Володислав. — Там, до слова, теж можна побачити знаки і написи Попередників… Ми навіть обговорювали потребу заліпити вапном деякі з тих знаків. Святенники теж можуть добратися до цих тайників.
— Такі заходи були б вельми доречними, — запевнив брата Володислава кавалер. Товариство приклалося до кубків і вчергове віддало належну шану Бахусові.
— Достойний майстер згадував про «палац пані Яблоновської» як можливе укриття для однієї цінної реліквії, — раптом згадав Пінзель. — Хто так ця пані? Це раптом не родичка коронної княжни Теофілії, господині Яблонівського ключа? Химерна була стара. Я кілька разів бачив її у Львові.
— Химерна? О, це дуже поблажливе визначення, панове! Дуже! Багатюща й зажерлива відьма! Гекуба і Прозерпіна[44] в одній подобі! Багатша за Сангушків, багатша за Калиновських! А ця, згадана Достойним, — Анна Стефанія — вона ніби небога Теофілії, — повідомив брат Володислав. — Ніби. Але вона насправді вже не є справжньою Яблоновською, ні. Сейм і король, панове, не визнали за нею права спадкувати ані ґрунтів, ні прізвища великого коронного гетьмана Олександра. Мир його пам'яті! По чоловікові вона Тичковська, але, не дай вам Боже її так назвати. Що таке Тичковські, панове?! Це лише Тичковські Нащадки якогось свинопаса Тичка, що ходив, сарака, в залатаній свитці. Анна Стефанія це розуміє. Тому ходить у кольорах і гербах Яблоновських і наказує всім називати її коронною княжною, як тету. Кумедія! Усі сміються! Тим більше, що статки тому її гонорові аж ніяк не дорівнюють. Зрозуміло, що таких апартаментів, почту, карет та виїздів, які мала ясновельможна княжна Теофілія у Львові, вона не має. Але, слід сказати, нам вона дуже симпатизує. Покійний Тичковський возив її Європою, вона там приятелювала з Вольтером. Відповідно пані Тичковська вважає себе ясною лібертенкою, читає заборонені Церквою книжки, трактати Руссо, ревно служить Природі, утримує цілий гарем наложників і наложниць…
— Jezus Maria! — спохмурнів Пінзель.
— Кажуть, панове, — тим часом ввійшов у відвертість брат Володислав, — що вона ховала у своєму замку опришків, коли грізний комендант Пшилуський виступив з великим рушенням проти розбійників і понищив їхні гнізда.
— Опришків, себто отих лісових листриґонів? — здивувався досі незворушний кавалер.
— Ну не всіх, зрозуміло, — розсміявся брат Володислав, і шрам його химерно викривився, — а тільки молодих і гарних. Куртуазні пригоди з вільними розбійниками, подейкують, тепер у моді серед аристократок Італії і Франції.
— Аж ніяк, мій достойний брате, — заперечно похитав сивою головою Анцо. — Це вже якісь, перепрошую, тутешні провінційні перебільшення, книжкова романтика. Італійські нобіліси[45], смію обох вас запевнити, неймовірно перебірливі й гордовиті. В них над ліжками замість гобеленів висять древні гербові щити, портрети предків і таблиці з пишними родовими деревами. А у Франції тепер важко знайти розбійників романтичного типу. Судові виконавці
