Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— Ці рядки, брате, перекладаються приблизно так: «Кожен з нас мусить, пишучи різні віршики, гратися віршованими розмірами в різний спосіб, вживаючи вино, влучно відповідати на кпини». Ці слова, на мою недосконалу думку, є певною вимогою до застільного товариства, якщо, звісно, воно достойне, шляхетне і складається з правдивих поетів.

— Хіба я не виконав сьогодні всього, що вимагав від застільного товариства великий Катулл?

— Я щось не чув сьогодні твоїх віршів, мій брате… До речі, в цього віршика неперевершеного Гая Валерія, якщо ти знаєш, вельми цікаве закінчення, — повідомив кавалер після певної паузи, допив вино з кубка і розсміявся.

Брат Володислав спрямував на мальтійця важкий погляд. Тепер його шрам нагадував гебрейську літеру «гімел», а мокрі вуса мишачими хвостами звисали нижче від підборіддя.

— Яке ж там закінчення? — спитав він.

— Est vemens dea: laedere hanc caveto! — «He дратуйте богиню, яка тепер несамовита!»

[Темний Гай біля Золотого Потоку, Поділля, ніч на 19 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Крики й постріли навели учня Бомбари на думку, що трапилося щось фатальне. Він намагався роздивитися те, що відбувалося навколо вертепу Неймана після акції, вчиненої китаянкою. Але оскаженілий ведмідь не дав йому вилізти з-під килимів і здійснити рекогносцирування. Одна з кліток опинилася якраз між шинком і возом, де сховався Джіованотто. Віз від клітки відділяла відстань, менша ніж півтора ліктя. Як тільки втікач вистромлював носа з панських лахів, люте звірище кидалося в його бік, тягло могутні лапи, і страшні пазурі дерли на шмаття відгорнені краї килимів.

Тільки коли рейвах вщух, а частина карет знялася з двору й втекла в бік Бучача, Джіованотто наважився злізти з воза. Він дуже ризикував, зістрибуючи на землю з того боку, що був обернений до Темного гаю. Але нічого страшного не сталося. Ніхто не вистрелив з темряви, не кинув ножа. П'яний челядник, що звіддаля стежив за ведмедями, проводив його очманілим поглядом до самого лісу. Свирові гайдуки зовсім не зауважили втечі молодого убивника. Вони й далі тримали оборону від удаваних опришків навколо шинку. Там, усередині, все ще перебували пан староста, княжа челядь та найвідданіша частина гостей-мисливців.

Темний Гай зустрів учня Бомбари різким запахом глиці і мертвою тишею. Джіованотто на мить завмер і прислухався. Шум каретного поїзда втікачів ущух, стишився собачий гавкіт. Перешіптувалися поранені під час стрілянини дерева. Десь далеко гукали сови. Над головою убивника щось тихо шкреблося, певно білка. Намагаючись не видавати себе жодним звуком, учень пірата рушив на схід уздовж Бучацького шляху. Найдужче він боявся засідки. Час від часу під його ногами тріскало сухе віття. Це тріщання у лісовій тиші здавався гучнішим за постріли.

«Якби ті наймані вбивці ще були тут, я був би вже мертвим!» — зрозумів Джіованотто. Тепер він направду злякався і вкрився потом. Спочатку він вирішив зачаїтися й дочекатися світанку. Але, добре розміркувавши, передбачив, що на світанку Свир може почати облаву або для певності випустити псів. Залишатися біля Потоку було небезпечно. Отже, молодий убивник і далі йшов у бік Бучача. Майже усі гроші найманців залишилися в Бомбари. Від арсеналу зостався тільки кинджал.

«В Бучачі можна буде зв'язатися з нашими й отримати допомогу», — вирішив Джіованотто. Про те, що жадібність старого пірата поставила під загрозу всю їхню справу, молодий убивник намагався не думати. Так само він гнав від себе всі припущення щодо долі Бомбари. Він заклявся, що буде думати про це вже у місті, на затишному ліжнику в притулку каноніка Дамазія.

Раптом йому почулося, що хтось плаче. Джіованотто стиснув руків'я кинджала і рушив на звук. За кілька кроків він перечепився за людський труп. На краю галявини лежав мертвий лакей у закривавленій лівреї. Трохи далі, під розлогим деревом, сиділи дві молоді жінки. Одна була вдягнена як шляхтянка, друга була майже гола. Золота пудра на її зачісці, на обличчі й на тілі химерно виблискувала в місячному сяйві. Та, що була одягнена, тихенько рюмсала. Ані коней, ні карети не було й сліду.

Це видовище трохи заспокоїло молодого убивника.

«Хтось зробив свою справу», — зрозумів він. Помацав труп. Лакея вбили десь півгодини тому. Красивих жінок не забрали до лігва на ґвалт, отже, вирішив Джіованотто, це зробили не лісовики Гната й не приблудні найманці. Це могли зробити Блодо.

«А якщо ці жінки — приманка?» — подумав учень пірата. Останні події змушували його бути дуже обережним.

Він уважно придивився до протилежного краю галявини. Навіть принюхався. Почекав. Нічого підозрілого за час того чекання не визріло. Рюмсання стишилось. Убивникові навіть здалося, що жінки заснули.

Але коли він вийшов на відкрите місце, шляхтянка скрикнула.

— Не бійтеся, чарівна панно, — миролюбно всміхнувся убивник. — Я Вас не скривджу.

— Ти чий, холопе? — спитала Стася.

— Я не холоп, панно, не розбійник, але людина духовного звання.

— Чим доведеш?

— А тим, панно, що виведу Вас з цього лісу в ім'я Боже.

— Ти одягнений в холопське.

— Це лише за потребою. Довіртеся мені, мила панно, і я доведу Вас до Бучача.

— Jezus Maria! Я не можу йти так далеко пішки!

— А де ж Ваша карета?

— Карета? — Стася зайшлася плачем. — Вони вкрали мою карету, вони вбили Митрича!

— Хто «вони», моя панно?

— Опришки!

— А як вони виглядали?

— Страшні, смердючі, п'яні і брутальні, як звірі! В них були такі великі ножі. Як у м'ясників. О, Jezu! Вони забрали із собою принца Яна!

Тепер Джіованотто не сумнівався, що нападниками були Блодо. «Вони таки дісталися до здобичі, до якогось принца», — визначив учень пірата. Він остаточно заспокоївся. Найманці вже далеко. Везуть здобич замовникові.

— Моя панно, ці розбійники, певно, хочуть отримати викуп за