Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— Благословіть, отче.

Тобіас махнув рукою на знак закінченню аудієнції. Джіованотто ще кілька хвилин чекав на благословення, не дочекався і засмучений рушив за товстим монахом. «Відмовився благословити!» — не міг заспокоїтися він. Їжі він теж не отримав, лише воду для пиття і миття. Кімната була крихітна і темна. А ще Джіованотто ніяк не міг відбутися від підозри, що десь у стіні кімнати є хитра дірочка для стеження за гостями. Тому перед сном він ревно став до молитви і півтори години провів на колінах.

Заснув він миттєво.

[Бузкова спальня в палаці Анни Стефанії ЯблоновськоТ-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, ніч на 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Анастасії Тичковській тієї ночі наснився страшний сон. У сні до неї прийшла бридка кішка, зовсім без шерсті. В неї був голий рожевий хвіст. Як у щура. Тільки два клапті смуху стирчали за вухами потвори. Очі кішки вилискували металом, наче зроблені з живого срібла. Вона застрибнула на коліна Стасі і вищирилася на дівчину. Та хотіла скинути бридоту з колін, але руки не слухалися.

«Ти грішниця і невдаха, Стасю, — мовила кішка польською. — Велика грішниця і смішна невдаха. Твого принца вкрали і вбили. Одну іграшку тобі не віддали, іншу скоро відберуть. Вони ж усі тут такі маєстатні та владні, а ти сирота і в приймах. Батьківський спадок вітром пішов. Тобі, збоченій дурепі, залишається тільки одне: вийти заміж за якогось старого пияка з чиншових[50] і змарніти у варварстві».

Кішка широко розкрила зубатий писок. Замертвіла від жаху Стася почула диявольський регіт. Цей регіт змусив вібрувати її тіло. Серце підкотилося під горло, живіт звели судоми. З кашлем і криком молода Тичковська випірнула у реальність. У Бузковій спальні нікого не було. Сітка, що захищала ліжко від комарів, була відгорнена. За вікном тріскотіли цвіркуни. На комоді сходила сальним смородом нічна свічка. Дорогу воскову поставити пошкодували.

Стася подивилася на ту частину ліжка, де мала спати Діоніджія. Подушка була ледь прим'ята, мускатний запах акробатки майже вивітрився.

«Jezus Maria! Мене, правдиву гербову шляхтянку, тут за останню нікчему мають!» — зрозуміла дівчина. Вона впала обличчям на холодну подушку зрадниці і зубами роздерла напірник. Очі її наповнилися пекучою вологою, рот — дрібним пір'ям з подушки, а серце — бажанням помсти.

[Будинок шляхтича Володислава Ондзера, східне передмістя Станиславова, Руське воєводство, ніч на 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Отже, у Вас, месіре, все готове для сьогоднішньої візитації? — спитав Достойний Майстер Іоанна Георга Пінзеля.

— Я, пане, вважаю, що так.

— А де ж Ваша славетна скульптура?

— Запакована, лежить у візку.

— Я хотів би на неї подивитися. Чи Вас, месіре Яне, не обтяжить таке моє прохання?

— Аж ніяк, пане. Нехай тутешні слуги допоможуть встановити її у залі.

Брат Володислав покликав садівника і сина покоївки. Під наглядом Пінзеля вони обережно перенесли розібрану на три частини скульптуру до обідньої зали дому Ондзерів. За півгодини композицію було змонтовано для огляду. В залі запалили з півсотні свічок. Гриф переможно і хижо блищав та мінився у їхньому світлі свіжим сріблом.

— Його вже одягнено? — спитав Достойний.

— Так.

— А де скріплюються краї шкіри?

— На спині. Там замащено левкасом, шнурівки не видно.

— Дивовижно! — втрутився брат Володислав. — Так Реліквію можна зберегти довший час.

— Це ілюзія, — сказав Пінзель. — Панове, повірте людині, яка все життя має справу з матеріалами. Все матеріальне руйнується, старіє та занепадає за задумом Єдиного. Це блискуче срібло скоро стане тьмяним, потім обсиплеться… Це все земне, тимчасове, здобич жучків та молі. За три-п'ять років ви мусите спорудити надійне сухе сховище. Не тільки для Реліквії, але й для цього мого грифа.

— Ми зробимо це разом із Вами, Майстре.

— Я так думаю, пане, що мені звідси слід тікати.

— Не конче. Того, хто виказав Цивілія, страчено.

— Як?

— Він останні роки жив у Львові. Можливо знову почав полювати. Ми хотіли спершу допитати його, але нам не вдалося… Він дійсно був небезпечним пацюком. Ви не помилилися.

— Пацюки живуть зграями.

— Ми, як виявилося, теж не беззахисні.

— Смерть, смерть, — Пінзель закрив обличчя долонями. — Одна смерть притягує іншу а та ще одну… Фатум! Краще кудись поїхати. До Петербургу, Стокгольму, Константинополя… Байдуже. Я митець, моя справа — різець, а не кинджал.

— Сьогодні в нашої вельможної Яблоновської Ви матимете ясну овацію, як майстер над майстрами, як глоріант Цеху. Княжна запросила на презентацію вишукане товариство.

— До неї не бояться приїжджати?

— Дехто не їздить. Особливо ті, хто одружений на молодих. Але є любителі. У княжни добірна жіноча прислуга. Та й хлопці підібрані не без гламуру. Самі скоро побачите. Може, знайдете там моделі для Ваших янголів.

— Радше для бісенят.

— Так-так, — втрутився брат Володислав. — Хвости в них чималі. От тільки ростуть не з того боку.

— Після цього візиту, — зауважив Пінзель, — більшість з кліриків і побожних патриціїв не матиме зі мною справ. Лишиться хіба що пакувати куфри[51].

— Я не думаю, що все таке фатальне. Ви славетна людина, клір закриє очі на неблагословенні захцянки генія.

— Ви мені лестите.

— Це не компліментація, месіре. Таким вважають Вас люди доброї слави.

— А кавалер Фіаделлі буде на тому збіговиську?

— Буде. Подякуєте йому.

— Він був у Львові?

— Так.

Гностики кілька хвилин мовчали. Достойний Майстер обійшов навколо статуї.