Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Змучена пригодами Стася нічого не зауважила. Зате зауважив Джіованотто і зробив певні висновки. Він був страшенно голодний і, майже не криючись, принюхувався до запахів з кухні. Судячи з тих пречудових запахів, найближче майбутнє визначалося тими зірками і планетами, що протегують убивцям та шпигунам.

[Дім Іоанна Георга Пінзеля, місто Бучач, Подільське воєводство, сполудня 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Я не бачу жодних підстав для переляку, шановний Цві, — сказав Майстер Пінзель, коли вони вдвох розгорнули шкіру на столі в майстерні скульптора.

— Святі Праотці! Ви що, пане Яне, направду не розумієте, про ЯКИЙ келих ідеться? Рашит Га-Галгалім! Келих Перших вихорів Творіння! Ауфанім! Колеса в колесах Херувимів! Не розумієте, ні? — обличчя Цві, здавалося, ось-ось вистрибне з власної бороди.

— Не виголошуй цих страшних назв, Цві. Вони не повинні бути виголошені за межами таємних святилищ…

— За межами святилищ?! Вони написані на цій шкірі. Святою мовою Авраама та Ісаака! Ось і ось, бачите? Бачите? Отут, між «Ях» та «Разіїль». Так-так! Не відводьте очей, пане, не відводьте, Ви ж розумієтеся на нашому письмі! Ось і ось, га?

— Розуміюся, так. Але це лише твої припущення, Цві. Це поки що лише твої припущення.

— Господи Боже мій! Горе мені! Пахад! Нащо я взявся за цю прокляту шкіру, горе мені, горе моїм дітям!

— Це можуть бути лише особливі клейма майстрів-опудальників Ордену Храму.

— Пахад! Горе мені, дурному, горе!

— Припини негайно!

— А Ви, пане, припиніть казати бозна-що. Які ще там «клейма»? Я що, не бачив ніколи клейма? Я сорок років, аби Ви знали, реставрую шкіри, це таки так!

— Не кричи так. В домі повно прислуги. Зараз вони всі збіжаться під двері слухати твої крики… Чому ці знаки не проявилися раніше?

— Хіба я знаю? Я обробляв її три тижні. А з'явилося тільки сьогодні вночі.

— Ти змінив складники розчину?

— Ні!

— Добре подумай!

— Кажу ж: ні!

— А хтось із твоїх дітей не лазив часом до робітні?

— Вона завжди міцно зачинена.

— Чи не пов'язане це раптом з наближенням свята Дня сонцестояння?

— Яке таке свято? Сонцестояння? Тьху! Поганське свято зебулітів-язичників, що скачуть через вогнище…

— Помовч! Краще скажи, чим треба намастити шкіру, щоб знаки знову стали невидимими.

— Звідки я знаю?

— Ти пробував щось з ними робити?

— Пробував розчином оцту.

— З глузду з'їхав?!

— Слабеньким розчином, не турбуйтеся.

— Не вийшло?

— Самі бачите.

— Добре…

— Нічого доброго. Всі загинемо.

— Помовч!

— Все йдно… Може, Ви мені скажете, що ми тепер робитимемо.

— Ми спочатку перемалюємо знаки і літери…

— Заради Бога, пане Пінзелю!

— …Перемалюємо, кажу, а потім замастимо малюнок срібною фарбою і натягнемо на фігуру грифа.

— Та дурна фарба колись злізе.

— Колись усе злізе. Не нам з тобою, Цві, думати про «колись».

— Добре, не нам… Але, заради всього святого, пане, не треба нічого звідси перемальовувати і переписувати. Не треба нікому нічого казати, заклинаю Вас кров'ю дітей наших! Нехай тільки ми вдвох знатимемо…

— Тільки ми, Цві, тільки ми… Не плач, старий, ці знаки не згіршили нашої долі… Певно, ті, хто полює за Паладіумом, краще нас знають про ці знаки. Про їхній сенс і значення. Про той келих… А тепер і ми знатимемо. А знання, як відомо, це сила.

[Середмістя королівського міста Львова,сполудня 1 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Кавалер Анцо і брат-тайлер причаїлися під аркою старовинної вірменської кам'яниці. Йшов набридливий холодний дощ. На Львів з північного заходу наступали сірі авангарди ранньої осені. Кам'яне середмістя ніби зіщулилося під лантухами низьких хмар, безсило обвисли прапори на вежах Ратуші і Високого Замку. Тільки невтомні кузні на Королівській площі розганяли морок червоними сполохами горен і брязкотом заліза. Там ремонтували візки, брички, карети і тарантаси, немилосердно розхитані ґрунтовими дорогами Галичини.

Мальтієць і франкмасон вже другу добу полювали на людину, яку тут називали Станісласом Вацебою. На його слід вийшли довірені люди мальтійця у Празі. Довірені люди переконалися, що саме Вацеба був тим молодим ченцем, котрий вистежував Гіса Цивілія два десятиліття тому. Тепер він заможно жив у Львові як вчений поліглот і викладав латину в бенедиктинському Колегіумі. Станіслас вже не носив сутани, мав жінку з місцевих патриціанок і цегляний будинок у передмісті. В тому його будинку, окрім родини, жили войовничого вигляду слуги. Інші викладачі Колегіуму не приятелювали з поліглотом. Міські пліткарі подейкували, що час від часу месіра Вацебу навідували суворі люди у темних плащах. Ці таємничі гості з'являлися переважно проти ночі і залишали будинок латинознавця перед світанком.

— Jezus Maria! Цей Вацеба не людина, а химера якась, — промурмотів з-під мокрого каптура брат-тайлер. — То був ченчиком, а тепер — диви! — вже маєтний патрицій. То завжди виходив до брами цією вулицею, а то вже два дні не ходить. Я завдяки тому Вацебі вже дістав вітровий нежить.

— Ми вже про це балакали, брате, — відповів на те кавалер. — Ви з Вашим Достойним Майстром дуже хотіли мене перевірити, і я погодився. Перевіряйте. Але тепер ти, брате, мусиш виконувати мою диспозицію. Будемо чекати, поки він  не з'явиться. Ми доконечно мусимо дізнатися від нього, хто й навіщо полює за Реліквією.

— Чорти б його побрали!

— Чорти своїх не чіпають.

— То свята Ваша правда, кавалере! Matka Boska, як я змерз у цій дірі. І яка б то добра душа насюркала мені оковитої?

— Нехай тебе, достойний мій брате, зігрівають думки про незбагненну та всюдисущу