Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Столи в залі розсунули. Для пана старости поставили величезне червоне крісло з гербом, навмисно замовлене Гершелем для таких випадків. Перед подільським Юпітером на найширшому столі розгорнули найдорожчу скатертину. На ній за лічені хвилини збудували піраміду з глибоких срібних тарілок, наповнених соусами і шматками маринованої та обсмаженої дичини. До одного з келихів налили дорогоцінної суміші з п'яти сортів вин двадцятилітньої витримки, до іншого — особливої вимороженої ягідної настоянки. Завбачливий Юпітер спочатку дав спробувати напої наложницям. Діоніджія, якій дісталося вино, витримала дегустацію, але в її товарки від міцнющого виморозка підкосилися ноги. Слуги винесли непритомну німфу під регіт присутніх.

Тим часом притарабанили їжака. Шиман обніс його колом перед гостями, щоб усі пересвідчилися: це справжній великий лісовий їжак. Діоніджія пояснила Бомбарі, що від нього хочуть і чим загрожує відмова. Очі старого пірата налилися кров'ю. Він озирнувся навколо — жодної надії вирватися з кола гайдуків і уникнути ганьби він не побачив. Один з гайдуків вийняв ніж і розрізав Бомбарі штани іззаду. Їжака поклали на підлогу.

— Вбий його, — сказала Діоніджія піратові. — Вбий цього клятого їжака, заклинаю тебе, бо інакше нас обох згодують ведмедям. Декого вже згодували. А так ти врятуєшся і вивезеш мене з цієї клятої країни.

— Що ти його там вм-м-мовляєш, — насупився грізний Юпітер. — Нехай тільки спр-р-робує бити мого їж-жака своєю брудною дуп-п-пою, чи вс-сією ваг-гою впасти на нього. Сл-лідкуйте, хлопці, щоб він дав-в-вив їж-жака повільно.

Гайдуки схопили Бомбару за плечі і підштовхнули до їжака. Але піратові не судилося зазнати ганьби. Загорнута у драні хустки дівчина, дрібна, немов дитина, прошмигнула між ногами гостей. На неї ніхто не звернув уваги. Всі дивилися на влаштовану паном-старостою «їжакомахію». Тому Манька без поспіху, лежачи на підлозі під широкими шароварами гайдуків з княжої охорони, налаштувала свою смертоносну трубку, прицілилася, набрала в легені повітря і вистрелила голкою прямо в піратову задницю, що вже зависла над їжаком. Зробивши справу, китаянка швидко відповзла до коридору.

Спочатку ніхто нічого не второпав. Бомбара, малиново-синій від напруженої боротьби з гайдуками, раптом зблід і прошепотів: «Vaffan'culo»[43]. Хтось помітив голку і закричав: «Дивись!» Серед гостей і прислуги вчинилася метушня. Бомбара заточився й осів на їжака боком. На губах у нього виступила піна, очі закотилися.

— Він махлює! — заревів пан-староста.

— Помер він чи шо? — здивувався хтось із гайдуків.

— Опришки! Вбивають! — крикнув один з мисливців, і паніка почалася.

Діоніджія вирішила скористатися метушнею і вибігла із зали. Дорогою вона спритно здерла з якоїсь дами пелерину і загорнулася в неї. «Лови її!» — почула вона жіночий вереск. Уже в дверях шинку її схопили за поперек чиїсь міцні руки. Пелерина сповзла зі стегон. Акробатка навмання копнула нападника. Той скрикнув і відпустив дівчину. Але наступної миті Діоніджія відчула сильний удар у потилицю. Світ перекрутився перед її очима, і вона впала в темряву.

Китаянці пощастило більше. Вона добігла до придорожніх дерев, де на неї чекав Многогрішний, знаком показала йому, що Бомбара мертвий. Тепер гвардії підпоручник міг спостерігати наслідки спланованого ним убивства. З шинку, як він і передбачав, почали вибігати гості, челядь і гайдуки. Те, що вони з'являться у такій кількості, він чомусь не передбачив. Смолоскипники метушилися подвір'ям, загрожуючи спалити вертеп Неймана. Ведмеді скажено ревіли. Ориська ошелешено виглядала з недомитої карети. Гайдуки сотника Свира навмання стріляли в лісову темряву.

Многогрішний уважно вдивлявся у цю метушню. Десь там, серед п'яних переляканих людей, мав перебувати державний злочинець Пупков. Ще в Гамбурзі резидент Головкін ознайомив підпоручника зі словесним портретом самозванця. Але впізнати його в цьому метушливому натовпі за словесним портретом було справою майже неможливою. Многогрішний вже втратив надію на успіх, аж раптом його увагу привернула дивна група втікачів, яка просувалася до екіпажів. Попереду групи йшов здоровань-лакей у смугастій лівреї й ніс голу дівчину з пір'ям, встромленим у пишну зачіску. За ним, підстрибуючи, ледь встигала молода білява пані. За білявкою, похитуючись, йшов одягнений жупан і мисливські чоботи цибатий шляхтич. Він кричав у спину білявці: «Скажи йому, нехай він її кине! Анастасія, що ти робиш, вона ж князева наложниця?! Кинь її! Нащо тобі здалася та клята курва!?»

Щось у тих криках підпоручника насторожило. Шляхтич вигукував польською з характерним і сильним акцентом. Зростом та поставою він також підходив під словесний портрет самозванця. «Была — не была!» — сказав собі правнук Лівобережного гетьмана і свиснув. За цим сигналом до нього підбігли брати Блодо, які до цього ховалися у Темному гаї. Многогрішний вказав на цибатого шляхтича. Блодо хижо перезирнулися і знову щезли в темряві.

[Будинок шляхтича Володислава Ондзера, східне передмістя Станиславова, Руське воєводство, вечір 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Господаря будинку, оточеного яблуневим садом, звали братом Володиславом. Це був показний чоловік років п'ятдесяти. На його обличчі залишився давній слід військової служби: страшний шрам від шаблі, що йшов через усе обличчя — від підборіддя до правого вуха. Шрам стягував шкіру під правим оком. Від того здавалося, що брат Володислав постійно підморгує.

Господар відразу ж повідомив гостям, що ця бойова відмітина лишилася в нього на згадку про буремний 1739 рік. Тоді російські війська під проводом фельдмаршала Мініха недружньо пройшли землями Речі Посполитої. Пінзеля та кавалера Анцо також було поінформовано, що того ж року старий будинок Ондзерів спалили козаки Кантеміра. Господар тоді служив під хоругвами знаменитого Подільського воєводи Ржевуського. За відсутності господаря фундамент зруйнованого родинного гнізда, як це часто бувало, каштелян забрав під фортечні потреби. А цей новий будинок, пояснив брат Володислав, було зведено вже сорок сьомого року на землі, виділеній магістратом під час компенсаційного розслідування.

Як тільки дружина брата Володислава Софія впевнилася, що гості задоволені наїдками та вином, вона залишила чоловіків для розмови. Служниця після того теж не заходила до обідньої зали. Гностики, самі собі доливаючи вино з товстостінних зелених графинів, розпочали вчену бесіду.

— Ми бачили знаки тамплієрів у підземеллі, — почав Майстер Пінзель. — Мені дивно, що