Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Дуже гарне. Хвилясте і довге. Граф любив ним гратися… Тільки я вміла розігрівати його тіло своїм, коли кров переставала гріти його зсередини. Йому було вісімдесят вісім років, коли він помер. Він перед смертю вже не міг ходити і піднімати голову, але ще входив у моє тіло тричі за добу і мав від того задоволення. Мама навчила мене таємницям любовного пробудження старечої плоті. Інші красиві й дуже молоді дівчата теж намагалися зігріти його, але марно: прутень старого графа піднімався лише назустріч моїм губам і моєму лонові. Граф казав, що я для нього дорожча, аніж Авісага Самаритянка для древнього короля Давида.

— Ще б пак! Я його розумію… А що потім сталося з твоєю матір'ю?

— Вона померла від застуди у перший рік мандрів. Була дуже холодна зима… Її поховано на цвинтарі оголошених, під Ковном.

— Бідна сирітко! Я потурбуюся про тебе.

— Дякую Вам, моя найдобріша пані! — акробатка впала на коліна. — Я до скону Ваша найвірніша рабиня!

Яблоновська подумала, що попереду її чекає істерика ревнивої зарозумілої Стасі. Це, безперечно, будуть неприємні, навіть бридкі хвилини. Але, вирішила лібертенка, вона таки змусить родичку відступити їй Діоніджію. Нехай навіть у спільне володіння. А потім цій малій спокусниці треба буде трошки змінити зовнішність і дати нове ім'я. Нове красиве ім'я. Анна Стефанія вже придумала, що нарече акробатку Карбонадо — «чорним діамантом». Всі — а найперше той розбіяка-староста — мають думати, що акробатка з мандрівного вертепу Ніфонтопуло загинула в лісі від рук опришків. А велику розвагу в Залі Оргій княжна тепер вирішила не відкладати. «Завтра конче треба прийняти того скульптора, про якого мені торочив пан Володислав, а через три дні…»

Вона вдихнула лавандові пахощі і прийняла правицею келих з вином, піднесений незрівнянною Карбонадо.

23

[Вулиця За Святим Мартином, м. Львів, пізній вечір 14 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Бронзовий кльоцок тричі вдарив у чоло залізну лев'ячу голову. Учень пірата тепер чекав, коли вузькі, ковані металом двері відчиняться. Натомість у тих дверях на рівні його обличчя відкрилося маленьке заґратоване віконце.

«Хто там?» — запитав звідти низький чоловічий голос.

«Мир Вам, отче! Це до Вас бідний прочанин, що йде від гори Кармелю і гори Сіону».

Це був пароль. Двері почали відчиняти. Якщо слух не підвів убивника, було відсунуто та піднято не менше п'яти засувів і клямок. За дверима його прийняв товстий похмурий чернець у грубій сутані. Він уважно придивився до обличчя Джіованотто, мовчки кивнув і провів гостя через ошатний дворик до кам'яної каплички. Двері приміщення були відчинені, теплим світлом світила лампада, перед іконами молився ще один монах. Учень пірата застиг у шанобливому чеканні. Він молитовно склав руки, але не молився. В цій резиденції він був уперше. Його очі ретельно обстежили навколишні предмети. За низькими деревами було видно вкриту слюдяними пластинами двоповерхову споруду, високий цегляний мур, дровітню і металеву скриню для вугілля. Все дихало спокоєм, добротністю, впорядкованістю і заможністю. Люди, які тут мешкали, не відволікалися на марноту навколишнього світу.

Нарешті чернець підвівся з колін й обернувся. Він мав надзвичайно шляхетне обличчя: римській ніс, різко окреслене підборіддя і високе чоло. Глибоко втоплені очі дивилися проникливо. Довге сиве волосся ченця, ретельно розчесане і викладене на манер старосвітської перуки, надавало йому патріаршої величі. Ланцюг золотого хреста на його сутані перечеплювався за агатові ґудзики і звисав красивими петлями.

— Jezus Gloria magna![48] — прошепотів Джіованотто, впав на праве коліно і поцілував сапфір на персні ченця.

— Niech bedzie pochwaliony Jezus Krystus па wieki wieczne![49] — відповів чернець і допоміг Джіованотто підвестися. — Ти, сину мій, прийшов у скорботні часи. Десять днів тому ми поховали нашого Станісласа.

— Jezu! Авво Тобіасе, я теж приніс Вам гіркі звістки!

— Розповідай! — звелів чернець.

Вони сіли на ослінчик під деревом. Товстий монах підніс авві лаковану патерицю, запалив смолоскип і вирушив перевіряти мури. Тобіас уважно вислухав звіт Джіованотто. Слухав він із заплющеними очима, поклавши легкі пещені долоні на посох, час від часу киваючи величною головою. Кілька разів він перепитував і задавав уточнювальні запитання. Як не дивно, але звіт про дні перебування Джіованотто в маєтку Яблоновської зацікавив Тобіаса чи не більше, аніж розповідь про загибель зажерливого пірата.

— Ти не був достатньо наполегливим, — підсумував Тобіас звіт учня. — Тепер тобі доведеться доводити справу до кінця самому.

— Бомбара був старшим. Я змушений був коритися.

— Мартін Бомбара (нехай спасеться у Бога грішна душа його!) був лише простим найманцем. Живою зброєю, яка зіпсувалася від неробства. На жаль, на жаль… Тобі ж, сину мій, була довірена таємниця Реліквії.

— Але ж, отче, я не отримав належних повноважень.

— Так. Це була помилка наших начальників.

Якійсь час вони сиділи мовчки. Потім Джіованотто наважився спитати:

— А що сталося з братом Станісласом?

— Його вбили.

— Хто?

— Вороги Господа Бога нашого.

— Це якось пов'язано з Реліквією?

— Ти, сину мій, задаєш забагато запитань.

— Вибачте, отче.

— Про Реліквію небезпечно казати вголос навіть за цими мурами, зважай на це. Сьогодні відпочинеш, а завтра, після Служби Божої, я поміркую щодо подальшого. Ночуватимеш тут, тобі приготують кімнату і підігріють воду. Виходити в місто тобі суворо заборонено… До речі, за тобою не було очей?

— Я був обережний.

— Станіслас теж був обережний, упокій Боже душу його! Й що? А він, до речі, був утричі досвідченіший і спритніший за тебе. Ми осиротіли.

— Якщо вже у Львові, отче…

— Що «у Львові»? У Львові! Львів ніколи не був нашою надійною твердинею. Це місто пихатих патриціїв і зажерливих крамарів. Усі продажні, всі гордовиті. Всюди зрада, єресі, юдейські інтриги,