Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— Може, їх вбили? — припустив Пінзель.

— Нам, пане, про це не відомо, — знизав плечима брат-тайлер. — Між часом зникнення Попередників і внесенням Світла до Станиславова вільними мулярами пройшло майже шість десятиліть профанічної темряви. Традицію було перервано… Тоді, коли зникли Попередники, були зовсім непевні часи: війни, повстання. Майже як от тепер.

Вони продовжили шлях підземним лабіринтом. Цегляний прохід закінчився. Почався довгий земляний лаз, закріплений дерев'яними підпорами і дубовими дошками. Останні сто кроків гностики пройшли, низько схиляючись і зачіпаючи ліктями глиняні стіни хідника.

Вийшли вони далеко за стінами фортеці. Навколо виходу, замаскованого кущами, росли яблуні. Тут був сад, доглянутий і плодючий. Помальований на біло двоповерховий будинок стояв неподалік. Неквапно наближався вечір. Сонце гарбузового кольору сповзало до обрію між деревами. Все дихало золотавим літнім спокоєм. Вдоволено гули комахи.

— Це, панове, будинок одного з наших надійних братів, — пояснив тайлер. — Там на Вас чекає вечеря. Мир Вам.

Не знімаючи каптура, таємничий брат зник у підземеллі.

[Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, вечір 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Бомбара мав обмаль часу, щоб продумати план порятунку. Він зрозумів, що від гайдуків старости та ворогів йому не втекти. Тому він вирішив сховати хоча б учня. Переконавшись, що коридорчик між закапелками очистився від компанії конкурентів, він наказав «Джіованотто» пробратися на кухню.

— Там зараз нікого немає, повтікали, — сказав він учневі. — Але не встигнеш порахувати до десяти і там знову з'являться кухарчуки. Мерщій, Джіованотто.

А того не треба було вмовляти. За кілька хвилин, що минули між втечею компанії Блодо і поверненням прислуги, покликаної шинкарем зустрічати Потоцького, учень пірата встиг перебігти через кухню і сховатися у кладовці з харчами. Там у стіні він знайшов гнилувату дошку і став її розхитувати. Дошка тріснула. Через дірку він вибрався надвір, але не побіг до лісу, знаючи, що Блодо чекатимуть його саме там. Натомість він змішався з посіпаками старости, які розміщували подвір'ям карети.

За каретами до двору обережно втягли дві фіри з великими залізними клітками. В клітках сиділи щойно впіймані Канівським старостою ведмеді. Величезні звірі оскаженіло ревіли й кидалися на кожного, хто наближався до кліток. Один із пахолків втратив пильність, підставив руку і ведмежа лапа розідерла її до плеча. Хлопець заверещав, до нього кинулися слуги і гайдуки. Гості якраз кричали «Віват!» Миколі Базилеві Потоцькому. Хрипіли злякані коні.

В Серед усього того рейваху учень дістався довгого воза, на якому стояли скрині з посудом та персидськими килимами для мисливських забав. Ті килими, що не влізали до скринь, було накидано зверху. Учень забився між ними і вирішив чекати. Тим часом Свирові гайдуки витягли з-під столу Бомбару, якого вони спочатку прийняли за опришка. Запопадливий Шиман знайшов його пістолети, ножі й розміняне срібло. Все це він виклав на великий стіл у головній залі перед Канівським старостою. До зали тим часом набилося незліченно люду. Всі тягли шиї, хотіли подивитися на «опришка». Подільський Юпітер кілька хвилин очманіло переводив погляд з пістолетів і кинджалів на гроші, з грошей на обмащеного крейдою пірата, знову на пістолети й врешті-решт спитав:

— Він х-х-хотів мене вбити? Х-х-хто він?

— Це розбійник з лісу, ясновельможний. Душогуб, відразу видно, — визначив Свир. — Он, подивіться, мій пане, яка морда в нього порізана. З ним, кажуть, ще один був. Утік. Ми тепер його шукаємо.

— Він не з тутешніх, ясновельможний. Марія мені казала… — спробував пояснити Шиман, але отримав від сотника запотиличника й замовк.

— Д-д-добре допитайте його, знайдіть др-р-ругого, а п-потім обох з-з-згодуйте ведмедям, — розпорядився Юпітер.

Бомбара нічого з того, звісно, не зрозумів, але почав сіпатися, вириватися з рук гайдуків і лаятися італійською. Раптом акробатка Діоніджія — одна з тих двох чарівних німф, які підтримували стомленого Юпітера, — сказала:

— Він з Італії, мій принце, він циркач.

— Га? — не зрозумів Потоцький. Він хотів, було, повернути голову, щоб подивитися на нахабну наложницю, але товста шия пана старости чомусь не поверталася. Юпітер ремигнув.

— Він кумедний, він може Вас розважити, мій принце, — швидко пояснила Діоніджія, граційно вигнула своє довершене тіло і сама заглянула в обличчя земного бога. В неї були глибокі тосканські очі — темнозелені, зі спокусливим вологим блиском.

— Кум-м-медний? То він не оп-п-при-шок? — здивувався блискучий нащадок магнатів з Потоку.

— Він мій краянин, принце, — прошепотіла німфа.

— Тоді нех-х-хай роз-з-зважає, — дозволив земний бог. — Нехай ср-р-ракою вб'є їж-ж-жака. Як т-тебе звати? — звернувся він до пірата.

Діоніджія переклала його запитання італійською. Бомбара перестав вириватися і подивився на неї, як на пекельне видіння.

— Звідки ти? — спитав він.

— З Тоскани.

— Ma che cazzo vuoi da me?[41]

— Ти не питай, бевзю, а відповідай, — сказала акробатка. — Назви принцові своє ім'я, tempo[42]!

— Бомбара, о сіятельний принце! — розплився у найпривітнішій усмішці старий пірат.

— В нього таке смішне ім'я! — затанцювала, закрутила твердими стегнами Діоніджія. — Бомбара! Це ж ніби «жучара», якщо по-вашому.

— Де їж-жак? Їж-жака с-сюди, швидко, засранці! — наказав Юпітер. — Пос-садимо ж-жука на їжака… А якщо їж-жак буде потім жив-вим, то посад-д-димо тебе на н-нього, — вказав він на акробатку. Подумав і додав: — А цього Бом-м-мбу зг-год-дуємо моїм новим ведмедям.

Діоніджія силувано всміхнулася. Мисливці, гості і дами зааплодували. «Як цікаво!» — вигукнула панянка Стася. Вона теж була серед гостей Потоцького і тримала за руку самозванця Пупкова, червонопикого з перепою. Стасі так сильно захотілося побачити кругленьку задницю красивої акробатки на їжакових голках, що