Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Сотник Свир за вухо підняв шинкаря від землі.

— Щастить тобі сьогодні… Скажи своїм курвам, щоб негайно вимили карету пана старости, — наказав він Гершелеві й теж зайшов до шинку. Не встиг він переступити через поріг вертепу, як до нього кинувся товстий Шиман і щось швидко зашепотів йому на вухо. Той узявся за шаблю.

Гершель тим часом обтрусив пил з одягу, помацав вухо, сплюнув і крикнув прислузі нести цебра і щітки. З карети на все подвір'я пахло зовсім не єгипетськими парфумами.

Як пошепки розповідала потім Ориська, такого засцяного та оббльованого купе вона в своєму житті не бачила.

Поява старости і його п'яних компаньйонів змусила Многогрішного зняти облогу з кабацького закапелка. Він, старший Блодо і китаянка миттєво змінили диспозицію й прошмигнули надвір через задні двері. Нащадок гетьманів пішов за кіньми, а брати перебіжками дісталися Темного гаю. Звідти Блодо уважно слідкували за дверима і вікнами Нейманового вертепу. Вони не випускали з рук рушниць, будь-якої миті готові зустріти ворога. Китаянка кудись щезла, від чого Кармініто нервово роздував ніздрі і чухав плечі підборіддям.

Ще напруженішим був гвардії підпоручник, коли наблизився до перев'язу. Там уже чатували тверезі й уважні гайдуки Свира. Це були відбірні «лейб-гвардійці» Канівського старости, досвідчені воїни, які за службу отримували вп'ятеро-вшестеро більше, аніж гренадери саксонських штандартів короля Авґуста. Гайдуки уважно слідкували тим, що робить Многогрішний. Коли він почав відв'язувати рисаків, один з гайдуків підійшов ближче і сказав:

— Зачекай-но, паничу.

— Це мої коні, — пояснив підпоручник.

— А сам ти з яких будеш?

— Я є шляхтич Голинський з Литви.

— А нащо ж ти зараз тікаєш звідси, шляхтичу Голосрацький? Чого так злякався? Ясновельможний пан староста щедрий, любить гостей, чого ж ти не хочеш випити горілки з паном старостою, га?

— Маю справи, — сказав Многогрішний, роблячи вигляд, що не помітив образи. Одягнений він був небагато, на штанах ясніли заплати. Отже, гайдук міг легко прийняти його за збідованого і лякливого ходачкового шляхтича.

— Які ж такі справи вночі? — спитав другий гайдук, що непомітно підійшов до підпоручника ззаду. — Тут у нас неспокійно, паничу. В лісах гуляють опришки отамана Гната. А ти вночі хочеш їхати через ліс… Яка в тому потреба?

— Мене чекають у Городенці. Маю встигнути До переправи.

— У Городенці, кажеш? А може, тебе розбишаки чекають з вістями у лісі? Може, ти ніякий не шляхтич, а харцизяка із Гнатових…

Раптом хтось відчинив зсередини двері шинку. Двері ляснули, немов вистрелили. Надвір з вертепу вирвалися крики і шум.

— Агов хлопці, мерщій сюди, мерщій! — гукнули з шинку. — Свир опришка впіймав!

Гайдуки втратили інтерес до підпоручника й побігли на крик. Многогрішний відв'язав коней, застрибнув на свого рисака, повернув на дорогу і побачив Маньку. Китаянка причаїлася за рогаткою. В руці вона тримала дерев'яну трубку, а в зубах стискала пласку коробочку. Підпоручник знав, що в коробочці — голки, а кінці тих голок намащені смертельною отрутою, рецепт якої вже кілька століть зберігався в родині Мао.

Тим гайдукам пощастило, зрозумів нащадок гетьмана.

Китаянка вийняла з рота коробку. «Щунь шоу цянь ян», — тихо сказала вона, не залишаючи своєї засідки. Це була назва Дванадцятої Хитрості з давнього китайського трактату про військову мудрість. Многогрішний читав цей трактат. Перекладалася назва: «Вкрасти вівцю щасливою рукою». Китаянка рідко згадувала давню мудрість Чжун-го. Тільки тоді, коли бачила щось зрозуміле їй і незбагненне для європейців.

Многогрішний зупинив коня. Поки що він второпав лише те, що його Манька побачила певний шанс для компанії. Якусь щасливу нагоду, якою варто скористатися, щоб не образити божеств Долі. Саме такі обставини мали на увазі давні мудреці, формулюючи Дванадцяту Хитрість.

— Кажи! — звелів підпоручник.

— Мій пане, мені треба кинути палички «і»-

— Мать твою… Але вибрала ж ти час для кидання.

— Це дуже-дуже потрібно, мій пане.

— Тут будеш кидати?

— Так.

— Тоді роби швидше. Вони можуть повернутися.

— Я швидко, пане мій.

Трубка з коробкою миттєво щезли в широких рукавах одягу китаянки. Натомість з'явилися маленька дощечка та шкіряна торбинка, з якої Манька видобула кістяні палички — короткі й довгі. Вона щось прошепотіла і кинула палички на дощечку.

— Бачиш, мій пане, — прошепотіла китаянка, — це випала «сюй». Очікування на узбіччі. Так. Не треба залишати шлях. Зручним буде брід через Велику Річку. Наближаються розбійники. Прийде троє гостей. Їх треба прийняти з повагою.

— Що ти там бурмочеш? Які ще гості?

— Гості, мій пане. Поважні гості… А в одному з тих візків, — Манька пальцем показала на карети мисливців, — сюди приїхала та людина, яку ти шукаєш.

— Самозванець Пупков?

Китаянка ствердно хитнула головою.

[Підземелля будинку північніше Тисменицької Брами, м. Станиславів, Руське воєводство, сполудня 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Шкіра, яка є Паладіумом, — сказав Майстер Пінзель, — не дуже-то й підходить під ті описи грифа, які нам тут цитував високовчений пан Михал. На шкірі немає ніякого пір'я, ані червоного, ані чорного, ані білого. Це така гладенька срібляста шкіра з дрібними чорними цяточками. А голова в реліквії така, яку мають звірі, а не птахи. Тіло того грифа, з якого після смерті зняли Паладіум, було організоване за геометричними принципами тіла тварини, подібної до росомахи. Я фаховий скульптор, панове, й, повірте мені, трохи розуміюся на подібних речах.

— Можливо це був не класичний гриф, а напівгриф, грифон? — припустив добродій у катівському каптурі.

— Хай там як, але ми тепер знаємо з чим маємо справу, — зауважив Достойний Майстер. — Я так вважаю,