Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Гвардії підпоручник Василь Многогрішний відзначався швидким розумом та блискавичною реакцією під час небезпеки. Коли кухарчук Лейба розповів йому, що якийсь небезпечний на вигляд чужинець підглядав за компанією через дірку в стіні, він майже відразу розробив відповідний план. Але спочатку треба було визначити ступінь небезпеки. Він дав Лейбі три флорини і пообіцяв ще один, якщо той знайде таку саму дірку в закапелку Бомбари.

Разом з Ґаспаро і Лейбою підпоручник прокрався до тієї частини шинка, де сиділи старий пірат з учнем. Але добре роздивитися їх не виходило. В закапелку було темно і доречної дірки в стіні не знайшлося. Тоді Многогрішний вирішив відправити на розвідку до закапелка Маньку. Її нашвидкуруч одягли жебрачкою.

Жебраки час від часу забігали до шинку і канючили у відвідувачів гроші. Гершель та його брати проганяли їх звідти, але без особливого успіху. Поява ще однієї потворки з простягнутою рукою не привернула уваги завсідників. Манька, закутана у дві драні хустки, прослизнула до закапелку.

Підпилий Бомбара спочатку теж не звернув на неї уваги. Манька мугикала щось міжнародне-жалісливе, і пірат сунув їй в руку шматок хліба. Тільки коли «жебрачка» щезла, він ніби проснувся.

— Що за свиняча дівка? — спитав він чи то Джіованотто, чи то самого себе. — Я таких жовтопиких бісиків бачив колись у Лісабоні… Гм… Спочатку ті здоровенні кастельмарійські Блодо, тепер ця жовта… Accidenti! Невже ця смердюча таверна стоїть на перетині всіх проклятих шляхів світу?

Він ще трохи посидів, заскочений якоюсь думкою. Потім подивився на учня майже тверезим поглядом і сказав:

— Тут щось не те, Джіованотто.

— Давайте підемо звідси, метре Бомбаро. Ну їх до біса, тих ваших Блодо.

— Підемо, кажеш?.. Почекай, малий, почекай. Невже ці спритники нас переграли при такому ясному флеші? Святі угодники Божі! Джіованотто, коли мене тут не було, сюди заходили ще якісь жебраки?

Учень заперечно похитав головою. В їхньому закапелку була одна жебрачка за весь вечір — Манька. Бомбара подивився на віконце. Воно було крихітним. Учень ще зміг би пролізти крізь нього, але піратові було зась. «У випадку чого доведеться прориватися через кімнати», — зрозумів Бомбара і настрій його зіпсувався остаточно.

Цієї миті за віконцем промайнула чиясь тінь. Бомбара сховав у правому рукаві ніж і виклав на стіл обидва заряджені пістолети. Один з них був чотириствольним, зробленим в Англії на замовлення. В очах учня промайнув страх. Він уперше побачив, як метр запанікував.

— Слідкуй за вікном, малий, — наказав пірат. Сам він обернувся в бік дверей і взяв в ліву руку свій чотириствольник.

Так вони сиділи довго. Сутінки наповзали на без того темну кімнатку. Свічка на столі згасла. Нічого не відбувалося. Ніхто з прислуги не заходив до закапелка, не приносив пива, не міняв свічку. Ані Марія, ані Ориська. Тепер уже Бомбара остаточно зрозумів — їх оточено. Штурмувати кімнатку вороги бояться, бо неминуче зазнають втрат. Вороги чекатимуть доти, доки вони самі вийдуть.

Бомбара подивився на стелю. Стеля кімнатки була складена з товстих соснових дощок, обмащена глиною й помальована крейдою. Прорватися крізь неї на горище, де шинкарі клали на ніч пияків, було майже неможливо. Майже. Він підморгнув учневі. Той скочив на стіл, вперся плечем у стелю і спробував підняти середню дошку. Марно. Дрібна глина, крейда і пил попадали вниз і перетворили пірата на білу статую. Бомбара прислухався. Йому здалося, що на горищі хтось шарудить. Він подумав, що якби він сам планував оточення, то послав би на горище вертку жовтолицю «жебрачку». Так само мовчки він наказав учневі полишити спроби підняти дошку.

«Якщо їх четверо, — міркував Бомбара, — то жовта, ясне діло, засіла на горищі, молодого Блодо вони посадили з пістолями навпроти вікна, а старий кнур Ґаспаро і той третій Блодо, котрого я не бачив, чатують у коридорі. Він вузький, темний і важко мені буде захопити їх там зненацька. Стріляти Блодо вміють. Розуму тут не треба».

Старий пірат відчув холодну присутність смерті.

Хвилини, ніби нечутні краплі, зникали одна за одною у зловісній тиші. Шинок наче вимер. Бомбара уявив, ніби побачив, як хутко розходяться завсідники, як втікають до сусідніх хат кухарчуки, жінки та шинкареві діти.

Раптом з вулиці почулися гикання, команди і крики. Учень обережно заглянув у віконце. На подвір'я заїжджав цілий кінний поїзд — вершники зі смолоскипами, карети, ще й ще карети. Гавкали псячі зграї, співали п'яні голоси. Сам ясновельможний пан Канівській староста повертався з полювання. «Найсвятіша Мадонно і Святий Марсіно, дякую Вам!» — прошепотів Бомбара і подумки поклявся після повернення збудувати у рідному місті капличку.

Гершель Нейман, біліший за обсипаного крейдою пірата, вибіг назустріч Миколі Базилеві Потоцькому, впав на коліна перед розкішною, розцяцькованою пилявами, амурчиками та однорогами каретою. Прислужник виніс за Гершелем кубок з горілкою, тримав його на срібній таці і перелякано обертав очима.

Відкрилися скляні дверцята позолоченого екіпажу. З карети вистрибнули дві голі дівки, а за ними, сповнений неземної величі, неосяжно товстий, одягнений у шовк і атлас, всипаний діамантами, рубінами та смарагдами, намащений єгипетськими й сирійськими парфумами, виступив сам славетний Бучацький дідич.

Від світла смолоскипів та блиску діамантів перед шинком стало ясніше за день. Голі красуні підняли над головою володаря золоті віяла у вигляді усміхнених сонць. Мисливці-шляхтичі, гості володаря і гайдуки тричі крикнули «Віват!» так, що затремтіли вікна і рвонулися коні на перев'язі. Дами зааплодували. Потоцький привітав їх монаршим порухом руки, побачив вкляклого шинкаря, прислужника з кубком, хитнувся, зареготав і крикнув:

— Рушницю мені!

— Не вбивайте, ясновельможний пане! — заверещав Гершель і кинувся до високих мисливських ботфортів Канівського старости. — Заради Бога Святого, не вбивайте!

— Не вб'ю тебе, с-с-сатаниську, помилую, якщо з-зараз ох-х-хрестишся! — натужно вимовив Потоцький. Він був п'янезний і ледве тримався на ногах. Старший над гайдуками сотник Свир подав йому заряджену рушницю, від люфи до приклада інкрустовану золотом, бірюзою і діамантами. Староста став подібний до грізного Юпітера, котрий узяв у правицю смертоносну блискавку.

— Ви ж мене вже тричі хрестили, ясновельможний! — заплакав шинкар.

— А ти знову пр-р-родав Христа, я зна-а-аю! — сказав староста