Місячний камінь - Вилки Коллінз

Я вирішила краще порвати його, ніж віддати такій людині, як ви! Які перші вісті дійшли до мене вранці? Я почула, що ви — ви!!! — були першим, хто запросив у дім поліцію. Ви були активною людиною, ви верховодили, старались більш за всіх, аби відшукати алмаз! Ви навіть зробились таким сміливим, що хотіли говорити зі мною про пропажу алмаза, який самі ж украли, алмаза, який весь час був у ваших руках! Після цього доказу вашої огидної брехливості й хитрощів я порвала свого листа. І навіть тоді, коли мене допікали допитами й запитаннями полісмена, якого запросили ви, — навіть тоді якесь засліплення душі моєї не дало мені змоги зовсім відмовитись від вас. Я говорила собі: «Він грає свій підлий фарс перед усіма іншими в домі. Спробуємо, чи зможе він зробити це переді мною». Хтось сказав мені, що ви на терасі. Я спустилась на терасу. Примусила себе глянути на вас. Примусила себе заговорити з вами. Ви не забули, що я сказала тоді?

Я міг би відповісти, що я пам'ятаю кожне слово, сказане нею. Але яку користь у таку хвилину дала б мені моя відповідь?

Як міг я сказати їй, що почуте тоді мною здивувало й засмутило мене, примусило думати, що вона перебуває в стані небезпечного нервового збудження, викликало в душі моїй навіть деякий сумнів, чи була пропажа алмаза для неї такою ж таємницею, як для всіх нас, і не показало мені й проблиску істини. Не маючи найменшого доказу на своє виправдання, як міг я переконати її, що знав не більше, ніж перший-ліпший сторонній чоловік, про те, що вона справді думала, коли говорила зі мною на терасі?

— Можливо, у ваших інтересах забути це; в моїх же інтересах — пам'ятати, — вела вона далі. — Я знаю, що сказала, бо я продумала свої слова, перш ніж сказати їх. Я дала вам одну за одною кілька нагод признатися в істині. Я нічого не приховала з того, що могла сказати, — крім того, що мені відомо про крадіжку, вчинену вами. А ви у відповідь тільки подивились на мене з удаваним здивуванням і з фальшивим виглядом невинності — ось так, як ви дивились на мене сьогодні, так, як ви дивитесь на мене зараз! Я пішла від вас того ранку, дізнавшись нарешті, хто ви такий — ви були і є найпідліший негідник, якого тільки знало людство!

— Якби ви все сказали тоді, ви могли б піти від мене, Речел, із свідомістю, що жорстоко образили невинну людину.

— Коли б я висловилась у присутності інших, — заперечила вона з новим вибухом гніву, — ви були б зганьблені на все життя! Коли б висловилась тільки вам одному, ви б зреклися цього, як відмовляєтесь тепер! Невже думаєте, що я дозволила б вам? Чи вагатиметься збрехати людина, котра вчинила те, що, як я сама бачила, вчинили ви, і поводилась після цього так, як поводились ви? Повторюю, я боюсь почути від вас брехню після того, як бачила вас під час крадіжки. Ви говорите про це так, ніби подібне непорозуміння можна було виправити кількома словами. Гаразд! Непорозуміння тепер з'ясувалося. А як же із справою? Все лишилось по-старому. Я вам не вірю зараз! Я не вірю, що ви знайшли нічну сорочку; не вірю, що Розанна Спірман написала вам листа, я не вірю жодному вашому слову. Ви вкрали алмаз — я бачила вас! Ви вдавали, ніби допомагаєте поліції, — я бачила сама! Ви віддали під заставу алмаз лондонському лихвареві, — я впевнена в цьому! Ви викликали підозру в безчесті (завдяки моїй підлій мовчанці) на невинну людину! Ви на другий ранок утекли на континент із своєю здобиччю! І після всіх цих підлостей ви спромоглися зробити лише одне. Ви змогли прийти сюди з останньою брехнею на вустах, — ви прийшли сюди і сказали мені, що я образила вас!

Коли б я залишився ще на хвилину, не знаю, чи втримався б я від слів, які згодом прийшлося б згадувати з марним каяттям і жалем. Я пройшов повз Речел і знову відчинив двері. Але й цього разу вона з нестримною жіночою норовливістю схопила мене за руку й перепинила мені шлях.

— Пустіть мене, Речел, — сказав я. — Буде краще для нас обох. Дозвольте.

У неї в грудях клекотів істеричний гнів — часте, судорожне дихання майже торкалось мого обличчя, коли вона затримала мене біля дверей.

— Навіщо ви прийшли сюди? — відчайдушно наполягала вона. — Питаю вас знову: чого ви прийшли сюди? Боїтесь, що я викрию вас? Тепер ви багаті, тепер ви посіли місце у світському суспільстві, тепер ви можете одружитися з найкращою дівчиною на землі — і що ж, боїтесь, що я скажу іншим слова, яких не говорила нікому в світі, крім вас? Я не можу сказати цих слів! Не можу викрити вас! Я ще гірша, якщо можна бути гіршою, ніж ви.

Дівчина заридала. Вона робила несамовиті зусилля, аби стриматись, і дедалі міцніше тримала мене.

— Я не можу вирвати свого палкого почуття до вас із свого серця, — промовила вона, — навіть тепер! Ви можете покластись на ганебну, нікчемну слабість, яка може боротися з вами тільки таким шляхом!

Вона раптом відпустила мене, підняла руки й почала несамовито заламувати їх.

— Інша жінка вважала б ганьбою для себе доторкнутись до нього! — вигукнула вона. — О боже! Я ненавиджу себе ще більше, ніж зневажаю його!

Сльози мимоволі виступили на моїх очах. Я не міг більше все це терпіти.

— Ви ще довідаєтесь, що даремно образили мене, — сказав я, — або ніколи не побачите мене більше!

З цими словами я залишив її. Вона підхопилася зі стільця, на який сіла за хвилину до цього, підхопилась, — благородне створіння! — і провела мене через всю сусідню кімнату з останнім співчутливим словом на прощання.

— Френкліне! — сказала