Місячний камінь - Вилки Коллінз
Виявилося, що, одержавши від Речел відмову, він, замість того щоб упасти в розпач, незабаром після цього освідчився іншій молодій дівчині, що була відома як багата відданиця. Пропозицію його прийняли, і шлюб вважався справою вирішеною. Але заручини раптом зовсім несподівано розладнались, і цього разу, подейкували, через серйозну незгоду в думках між нареченим і батьком нареченої щодо шлюбного контракту.
І, ніби в нагороду за цю другу невдачу, Годфрі невдовзі після цього був згаданий у духівниці однієї з численних своїх шанувальниць. Багата і літня леді, яку дуже поважали в «Материнському опікунському комітеті» і яка була великою приятелькою міс Клак (їй, до речі кажучи, вона не відписала нічого, крім жалобної каблучки), виділила в духівниці чудовому і достойному містерові Годфрі п'ять тисяч фунтів. Одержавши це приємне доповнення до своїх скромних грошових запасів, він, кажуть, відчув необхідність трохи відпочити від своїх благодіянь і, за приписом лікаря, повинен був «вирушити на континент, оскільки це могло згодом дати користь його здоров'ю». Якщо я хотів побачити його, треба було, не гаючи часу, зробити йому візит.
Я негайно ж пішов до нього.
Та сама нещасна доля, котра примусила мене запізнитись на один день до детектива Каффа, примусила мене й тут запізнитись на один день до Годфрі: він виїхав напередодні вранці в Дувр. Спочатку він поїхав в Остенде, і слуга його думав, що він поїде в Брюссель. Час, коли він повернеться, не був встановлений, але, в усякому разі, він буде відсутній принаймні три місяці.
Я повернувся до себе, трохи підупавши духом. Троє з гостей, присутніх тоді на обіді (і всі троє винятково розумні люди!), були далеко від мене саме в той час, коли мені так важливо було мати з ними зв'язок. Свої останні надії покладав я тепер на Беттереджа і на друзів покійної леді Веріндер, яких міг ще знайти живими й здоровими в околицях сільського маєтку Речел.
На цей раз я прямо вирушив у Фрізінголл, місто, що тепер стало центральним пунктом моїх розшуків. Я приїхав увечері досить-таки пізно для того, щоб побачитися з Беттереджем. На другий ранок я послав до нього гінця з листом, запрошуючи його якнайшвидше приїхати до мене в готель.
Частково для того, аби скоротити час, а частково тому, що це було зручніше для Беттереджа, я послав свого гінця у найнятім екіпажі і міг сподіватись, якщо не виникне якихось перешкод, побачити старого раніш як через дві години. А в цей проміжок часу я вирішив поговорити з тими гістьми, що були на обіді в день народження і були особисто знайомі мені та проживали тут поблизу. Це були мої родичі Еблуайти і містер Кенді. Лікар висловлював особливе бажання бачити мене, а жив він на сусідній вулиці. Отже, я вирішив передусім вирушити до містера Кенді.
Після того, що розповів мені Беттередж, я, природно, сподівався побачити на обличчі лікаря сліди серйозної хвороби, яку він переніс. Та я не був готовий до зміни, котру побачив у ньому, коли він увійшов до кімнати й потиснув мені руку. Очі його були тьмяні, волосся зовсім посивіло, обличчя вкрилося зморшками, постать ізгорбилась. Я добре пам'ятав цього рухливого, балакучого, веселого, маленького на зріст лікаря, пам'ятав його невинні світські грішки й численні жарти, але, на моє здивування, нічого цього я не побачив, хіба що збереглася стара звичка вульгарно-чепуристо одягатися. Людина ця була уламком минулого, але її одяг і прикраси (ніби жорстоко глузуючи із зміни, що сталася в ньому) були такі ж яскраві й крикливі, як завжди.
— Я часто думав про вас, містере Блек, — сказав він, — і щиро радий нарешті знову бачити вас. Якщо я зможу зробити щось для вас, будь ласка, я цілком до ваших послуг, сер, — цілком до ваших послуг!
Він сказав ці прості, звичайні слова з непотрібною поспішністю й запалом, цікавлячись довідатися, що привело мене в Йоркшір; і цю цікавість він зовсім (я сказав би по-дитячому) не міг приховати.
Предмет моєї розмови, певна річ, передбачав необхідність уведення в курс справи особистим поясненням, перш ніж я зможу зацікавити людину, майже не знайому мені, аби вона зробила все можливе для допомоги в моїх розшуках. Ще їдучи у Фрізінголл, я вирішив, яким буде моє пояснення, — і зараз мав можливість випробувати на містерові Кенді.
— Я недавно був у Йоркшірі і тепер знову приїхав сюди у справі досить романтичній, — сказав я. — У цій справі, містере Кенді, беруть участь усі друзі покійної леді Веріндер. Ви пам'ятаєте пропажу індійського алмаза близько року тому? Недавно склались обставини, які подають надію, що цей алмаз можна відшукати, і я як член родини беру участь у розшуках. Серед труднощів, на які я натрапив, є й необхідність знову зібрати всі свідчення, котрі були зібрані раніше, причому зібрати якнайбільше їх, якщо можливо. Деякі особливості цієї справи вимагають відновлення моїх спогадів про все, що сталось у цьому домі ввечері в день народження міс Веріндер. І я насмілююсь звернутись до друзів її покійної матері, які були присутні при цьому, з проханням допомогти мені своїми спогадами…
Ледве я промовив цю фразу, як раптом зупинився, ясно побачивши на обличчі містера Кенді, що дослід мій не вдався.
Маленький лікар сидів, неспокійно покусуючи кінчики своїх пальців увесь час, як я говорив. Його тьмяні, водянисті очі дивились на моє обличчя з таким неуважним і сумним виглядом, який боляче було бачити. Неможливо було вгадати, про що він думає. Ясно було тільки одне, що мені не пощастило після перших двох-трьох слів привернути його увагу до самого питання. Єдина можливість скерувати його мислення на потрібний шлях полягала в зміні теми розмови. І я спробував негайно заговорити про інше.
— Ось що привело мене у Фрізінголл, — сказав я
