Місячний камінь - Вилки Коллінз

— Речел, ви колись любили мене.

Вона затремтіла й відвернулась від мене. Її рука була безсилою і тремтіла, залишаючись у моїй руці.

— Пустіть мою руку, — сказала вона ледь чутно.

Мій дотик до її руки вплинув на неї так само, як звук мого голосу, коли я вперше зайшов до кімнати. Після того як вона мене обізвала боягузом, після того як вона зробила визнання, що затаврувало мене як злодія, я все ще мав владу над нею, поки її рука була в моїй руці!

Я тихо відвів її на середину кімнати й посадовив біля себе.

— Речел, — сказав я, — не можу я пояснити суперечності у тому, що скажу вам зараз. Можу тільки висловити правду, як висловили її ви. Ви бачили мене, бачили на власні очі, як я взяв алмаз. Перед богом, який чує нас, заявляю, що тільки зараз я вперше довідався, що я взяв алмаз! Ви все ще не вірите мені?

Вона або не звернула уваги на мої слова, або не чула мене.

— Облиште мою руку, — повторила Речел слабким голосом.

Це була єдина її відповідь. Голова її опустилась на моє плече, а рука мимоволі стиснула мою руку, коли вона просила мене випустити її.

Я утримався від повторення запитання. Але тут і закінчилась моя витримка. Мені можна було знову з чистою совістю ходити між чесними людьми, лише примусивши Речел розповісти все детально. Єдина надія, котра залишалась у мене, полягала в тому, що, можливо, Речел не звернула уваги на щось у ланцюгу подій, — на якусь дрібницю, яка далебі при уважному розгляді могла б стати підставою для доведення моєї невинності. Признаюсь, я не випускав її руки. Признаюсь, я заговорив з нею з усією ніжністю і довір'ям, як у добрі давні часи.

— Я хочу спитати вас про дещо, — сказав я. — Хочу, щоб ви розповіли мені про все, що сталося з тієї самої хвилини, коли ми побажали одне одному спокійної ночі, і до того моменту, коли ви побачили, що я взяв алмаз.

Вона підвела голову з мого плеча і зробила зусилля звільнити свою руку.

— О! Навіщо повертатись до цього? — сказала вона. — Навіщо повертатись?

— Я скажу вам навіщо, Речел. Ми з вами — жертви якоїсь страшної облуди, що натягла на себе маску істини. Якщо глянемо удвох на те, що сталося в ніч після дня народження, ми, можливо, ще зрозуміємо одне одного.

Голова її знову впала на моє плече. В неї на очах появилися сльози і поволі покотились по щоках.

— О! — сказала вона. — Хіба я не мала ніколи цієї надії? Хіба я не старалась дивитись на це так, як ви дивитесь зараз?

— Ви старались одна, — відповів я. — Ви ще не старалися з моєю допомогою.

Ці слова ніби пробудили в ній надію, яку я відчував сам, коли говорив їх. Вона відповіла на мої запитання не тільки з покірністю, але й напружуючи свій розум; вона охоче розкривала мені всю свою душу.

— Вияснимо спочатку те, — сказав я, — що трапилось після нашого взаємного побажання спокійної ночі. Ви лягли в ліжко чи продовжували сидіти?

— Я лягла в ліжко.

— Чи помітили ви, котра була година? Пізно було?

— Не дуже. Я гадаю, близько дванадцятої години.

— Ви заснули?

— Ні, я не могла спати в ту ніч.

— Ви були чимсь стурбовані?

— Я думала про вас.

Така відповідь майже позбавила мене мужності. Щось у голосі, — навіть більше, ніж у словах, — проникло мені прямо в серце. Тільки після деякої паузи я зміг продовжувати.

— Чи горіло у вашій кімнаті світло? — запитав я.

— Ні. Аж поки я не встала і не засвітила свічку.

— Скільки часу минуло після того, як ви лягли в постіль?

— Я думаю, година, — не більше.

— Ви вийшли зі спальні?

— Я збиралась вийти. Накинула халат і пішла у вітальню, щоб взяти книжку…

— Ви відчинили двері вашої спальні?

— Відчинила.

— Але ще не зайшли у вітальню?

— Ні, я змушена була зупинитись.

— Що зупинило вас?

— Я побачила в щілині дверей світло й почула кроки.

— Ви злякались?

— Ні. Я знала, що моя бідолашна мама страждала безсонням, і згадала, що вона умовляла мене ввечері віддати їй на збереження алмаз. Я думала, що вона безпідставно турбувалась за нього, і я вирішила, що вона прийшла подивитись, чи я сплю, і поговорити зі мною про алмаз, коли побачить, що я не сплю.

— Що ж ви зробили?

— Я погасила свічку, аби мама подумала, що я сплю. Я була уперта, — мені хотілось тримати алмаз там, де я його сховала.

— Погасивши свічку, ви знову лягли в ліжко?