Місячний камінь - Вилки Коллінз

Можливо, гіркота, яку я відчував, передалась і моєму голосу. Після перших же моїх слів її очі, які ще хвилину тому дивились кудись в інший бік, знехотя повернулись до мене. Вона відповіла тихим голосом, з похмурою покірністю, котра була для мене зовсім новою.

— Либонь, я заслуговую на деяке пробачення, — промовила вона. — Після того, що ви зробили, мені здається, це підлий вчинок з вашого боку пробратись до мене таким шляхом, яким ви пробралися сьогодні. Мені здається, малодушно з вашого боку розраховувати на мою слабкість до вас. Мені здається, підло з вашого боку, скориставшись несподіванкою, добитись можливості поцілувати мене. Але це тільки жіноча точка зору. Мені треба було б знати, що ви не можете поділяти її. Я зробила б краще, коли б оволоділа собою й не сказала вам нічого.

Це пробачення було важчим за образу. Найнікчемніша людина і та відчула б себе приниженою.

— Коли б моя честь не була у ваших руках, — сказав я, — в цю ж хвилину я залишив би вас і ніколи більше не побачився б із вами знову. Ви говорили про те, що я зробив. Що ж я зробив?

— Що ви зробили? Ви питаєте про це мене?

— Так, я питаю.

— Я зберегла вашу ганьбу з таємниці, — відповіла вона, — і стерпіла всі наслідки своєї мовчанки. Невже я не маю права, щоб ви звільнили мене від запитання, яке ображає мене? Невже будь-яке почуття вдячності померло у вас? Колись ви були джентльменом. Ви колись були дорогі моїй матері і ще дорожчі мені…

Голос зрадив її. Вона опустилась на стілець, повернулась до мене спиною й закрила обличчя руками.

Я почекав трохи, перш ніж знайшов у собі сили сказати щось. У цю хвилину мовчання сам не знаю, що я відчував гостріше — образу, заподіяну мені її зневагою, чи горду рішучість, яка не дозволяла мені співчувати її горю?

— Якщо ви не будете говорити першою, — почав я, — я змушений це зробити. Я прийшов сюди з наміром сказати вам дещо серйозне. Чи не будете ви просто справедливою і не погодитесь вислухати мене?

Вона не поворухнулась і не відповіла. Я не звернувся до неї вдруге, ні кроку не зробивши в напрямі до її стільця. З такою ж, як у неї, упертою гордістю я розповів їй про своє відкриття в Тремтливих пісках і про все, що привело мене до нього. Розповідь, певна річ, зайняла небагато часу. Від початку і до кінця вона навіть не повернулась до мене і не промовила жодного слова.

Я стримував себе. Все моє майбуття, цілком можливо, залежало від того, щоб я не втратив витримки в цю хвилину. Настав час перевірити теорію містера Бреффа. Охоплений палким бажанням випробувати її, я обійшов навколо стільця і став прямо перед Речел.

— Я хочу одне запитати вас, — сказав я, — і це примушує мене знову повернутись до неприємної теми. Показувала вам Розанна Спірман мою нічну сорочку? Так чи ні?

Вона миттю підхопилась і підійшла прямо до мене. Її очі уп'ялися мені в обличчя, ніби бажаючи прочитати там те, чого вони ніколи не читали в ньому.

— Ви що, з глузду з'їхали? — вигукнула вона.

Я все ще стримував себе. Я промовив спокійно:

— Речел, ви дасте відповідь на моє запитання?

Вона продовжувала, не звертаючи на мене уваги.

— Чи не приховується тут якась невідома мені мета? Якийсь малодушний страх за майбутнє, який стосується й мене? Кажуть, що після смерті батька ви стали багатою людиною. Можливо, ви прийшли сюди, аби повернути мені вартість мого алмаза? І, певно, вам соромно приходити до мене з такою метою? Чи не це таємниця вашої вдаваної невинності і вашої розповіді про Розанну Спірман? Чи не приховується сором у глибині всієї цієї брехні?

Я перебив її. Я не міг більше стримуватись.

— Ви жорстоко образили мене, — випалив я гарячково. — Ви все ще підозрюєте мене, що я вкрав алмаз? Я маю право і хочу знати, на якій підставі?

— Підозрюю вас! — вигукнула вона, схвильована, як і я. — Негідник! Я на власні очі бачила, як ви взяли алмаз!

Відкриття, яке засвітилось переді мною з цих слів, знищення всього, на що надіявся містер Брефф, привели мене до заціпеніння. І хоч я був зовсім невинний, я мовчки стояв перед нею. В її очах, в очах кожного я повинен був здаватись людиною, пригніченою викриттям свого злочину.

Вона знітилась перед видовищем мого приниження і свого торжества. Раптова моя мовчанка, здавалось, налякала її.

— Я пощадила тоді вас, — сказала вона. — Я пощадила б вас і тепер, якби ви не примусили мене заговорити.

Вона відійшла вбік, ніби збираючись вийти з кімнати, і завагалась, перш ніж дійшла до дверей.

— Чого ви прийшли сюди принижувати себе? — запитала вона. — Чого ви прийшли сюди принижувати мене?

Вона зробила ще кілька кроків і знову зупинилась.

— Заради бога, скажіть що-небудь! — вигукнула вона схвильовано. — Якщо у вас лишилось хоч трохи жалю до мене, не допускайте мене принижувати себе в такий спосіб! Скажіть щось і виженіть мене з кімнати!

Я підійшов до неї, сам не знаючи, що роблю. Либонь, я мав якусь непевну думку стримати її, аби вона не сказала ще чогось. Із тієї хвилини, як я дізнався, що свідчення, на підставі якого Речел звинувачувала мене, було свідченням її власних очей, ніщо — навіть переконання