Місячний камінь - Вилки Коллінз

На цей раз вона перша порушила мовчанку.

— Ну, — сказала вона, — ви питали, а я відповідала. Ви вселили в мене надію, що з усього цього щось вийде, бо ви самі надіялись на щось. Що тепер ви можете сказати?

Тон, яким вона говорила, показав мені, що мій вплив на неї закінчився.

— Ми повинні були разом переглянути все, що відбувалося в ніч після мого дня народження, — вела далі вона, — і тоді ми повинні були зрозуміти одне одного. Чи сталося так?

Вона безжалісно чекала моєї відповіді. Але, відповідаючи їй, я вчинив згубну помилку, — я дозволив у моєму становищі відчайдушної безпорадності взяти гору над моїм самовладанням. Необачно й непродумано я почав дорікати їй за мовчання, через яке я досі не знав правди.

— Якби ви сказали тоді, коли вам треба було сказати про це, — почав я, — якби ви в ім'я загальної справедливості пояснили мені…

З шаленим викриком вона зупинила мене. Кілька слів, мовлених мною, вкрай розлютили її.

— Пояснила! — повторила вона. — О, чи є ще подібна людина на світі? Я пощадила його, коли розривалось моє серце, я захищала його, коли йшлось про мою репутацію; а він — єдиний з усіх людей на світі — він дорікає тепер мені й говорить, що мені треба було пояснити! Після того, як я йому вірила, як тільки я можу вірити, після того, як я його любила, після того, як я думала про нього вдень і бачила його уві сні, — він питає, чому я не звинуватила його в безчесті вперше, коли ми зустрілись. «Мій коханий, ви — злодій! Мій герою, якого я люблю й поважаю, — ви пробрались у мою кімнату під покровом ночі й украли мій алмаз». Ось що треба було мені сказати. О негіднику, підлий, осоружний, ненависний негіднику! Я б краще втратила п'ятдесят алмазів, аніж побачила ваше обличчя, яке брехало мені так, як воно бреше зараз!

Я взяв капелюх. Співчуваючи їй — так, я чесно кажу, — співчуваючи їй, я відвернувся, не кажучи ні слова, і відчинив двері, через які ввійшов до кімнати.

Вона пішла за мною й відштовхнула мене від дверей, зачинила їх і вказала мені на стілець, з якого я підвівся.

— Ні, — сказала вона. — Не тепер! Виявляється, я ще зобов'язана виправдати свою поведінку перед вами. То ви залишитесь і вислухаєте мене. Інакше вам доведеться дійти до найгіршої підлості, силоміць вириваючись ізвідси.

Мені було дуже важко бачити її, моєму серцю було боляче чути її слова. Я відповів знаком — це все, що я міг зробити, — що скоряюсь її волі.

Густий рум'янець гніву почав сходити з її обличчя, коли я повернувся й мовчки сів на стілець. Вона переждала трохи й зібралася з силами. Коли вона заговорила, лише одна ознака почуття була помітна в ній. Вона говорила, не дивлячись на мене. Її руки були міцно стиснуті на колінах, а очі втуплені в землю.

— Я повинна була проявити до вас звичайнісіньку справедливість і пояснити, — повторила вона мої слова. — Ви побачите, старалась я бути до вас справедливою чи ні. Я щойно сказала вам, що зовсім не спала і зовсім не лягала в ліжко після того, як ви вийшли з моєї вітальні. Не варто турбувати вас розповідями про те, що я думала, — ви мене не зрозумієте; хочу тільки сказати, що я зробила, коли через деякий час опам'яталась. Я вирішила не зчиняти тривоги в домі і не розповідати про те, що сталося, — що мені слід було зробити. Незважаючи на те, що я все бачила на власні очі, я так любила вас, що ладна була повірити чому завгодно, тільки не тому, що ви злодій. Я думала й думала, а закінчила тим, що написала вам.

— Я ніколи не одержував цього листа.

— Знаю, що ви ніколи не одержували його. Почекайте трохи і ви почуєте, чому. Мій лист нічого не сказав би вам ясно. Він не занапастив би вас на все життя, коли б потрапив у руки комусь іншому. В ньому тільки говорилось — так, що ви не могли помилитись, — що у мене є підстави думати, що ви заборгувались і що мені й моїй матері відомо, що ви не дуже перебірливі й скрупульозні у виборі засобів, з допомогою яких дістаєте гроші, коли вони вам потрібні. Ви згадали б візит французького юриста і здогадалися б, на що я натякаю. Коли б ви продовжували читати з інтересом і після цього, ви дійшли б до пропозиції, яку я вам хотіла зробити, — пропозиції таємної (з тим, щоб ні слова не було сказано між нами вголос): позичити вам таку велику суму грошей, яку я тільки могла б дістати, і я дістала б її! — вигукнула Речел; щоки її знову залив рум'янець, і вона ще раз глянула на мене. — Я сама віддала б під заставу алмаз, коли б не змогла дістати грошей іншим шляхом. Ось про що написала я вам. Стривайте! Я мала намір зробити більше. Я б домовилася з Пенелопою, аби вона віддала вам лист так, щоб ніхто не бачив. Я хотіла замкнутися в своїй спальні й залишити свою вітальню відчиненою і пустою весь ранок. І я сподівалась, — вірила всім серцем і душею, — що ви скористаєтесь цією нагодою і покладете алмаз назад.

Я спробував заговорити. Але вона нетерплячим жестом зупинила мене. Її настрій раз у раз змінювався, й знову почав розгорятися гнів. Вона підвелася зі стільця й підійшла до мене.

— Я знаю, що ви збираєтеся сказати, — продовжувала вона. — Ви хочете знову нагадати мені, що ніколи не одержували листа. Можу сказати, чому. Я порвала його.

— З якої причини?

— Причина була важлива.