Місячний камінь - Вилки Коллінз

— Я не встигла. Тієї ж миті, як я погасила свічку, відчинилися двері вітальні, і я побачила…

— Кого ви побачили?

— Вас.

— Одягнутого, як завжди?

— Ні.

— У нічній сорочці?

— У нічній сорочці, зі свічкою в руці.

— Одного?

— Одного.

— Ви могли бачити моє обличчя?

— Так.

— Ясно?

— Зовсім ясно. Свічка у вашій руці освітила мені його.

— Очі мої були розплющені?

— Так.

— Чи не помітили ви чогось дивного в них, схожого на неуважність чи безтямність?

— Нічого подібного. Ваші очі блищали, були блискучіші, ніж звичайно. Ви так оглядались у кімнаті, ніби знали, що перебуваєте там, де вам не потрібно бути, і ніби боялись, що вас побачать.

— Ви звернули увагу, коли я зайшов до кімнати, — як я зайшов?

— Ви зайшли, як ходите завжди. Ви дійшли до середини кімнати, а потім зупинились і оглянулись навколо.

— Що ж ви зробили, як тільки побачили мене?

— Нічого не могла зробити. Я стояла, мов скам'яніла. Не могла ні заговорити, ні крикнути, не могла навіть поворухнутись, аби зачинити двері.

— Чи міг я бачити вас там, де ви стояли?

— Звичайно, ви могли бачити мене, але ви жодного разу не глянули на мене. Даремно це запитувати. Я певна, що ви мене не бачили.

— Чому ви так упевнені?

— Хіба б ви взяли алмаз? Хіба б ви робили так, як робили далі? Чи прийшли б ви сьогодні сюди, якби знали, що я не спала тоді й дивилась на вас? Не примушуйте мене говорити про це! Я хочу відповідати вам спокійно. Допоможіть мені зберегти спокій.

Вона мала рацію — рацію в усьому. І я перейшов до іншого.

— Що я зробив після того, як дійшов до середини кімнати й зупинився там?

— Ви повернулись і пішли прямо в куток, що біля вікна, де стоїть моя індійська шафа.

— Стоячи біля шафи, я повинен був стояти спиною до вас. Як же ви могли бачити, що я робив?

— Коли ви рушили з місця, пішла і я.

— Щоб бачити, що я роблю?

— В моїй вітальні три дзеркала. Коли ви стояли там, я бачила ваше відображення в одному з дзеркал.

— Що ж ви побачили?

— Ви поставили свічку зверху на шафі. І висували й засували одну шухляду за одною, аж поки не дійшли до тієї, в яку я поклала алмаз. Якусь мить дивились на відкриту шухляду, а потім всунули в неї руку й вийняли алмаз.

— Як ви довідалися, що я вийняв алмаз?

— Я бачила, як ви всунули руку в шухляду. Бачила також блиск каменя між вашим вказівним і великим пальцями, коли ви вийняли руку з шухляди.

— Чи не потяглась моя рука знову до шухляди, щоб закрити її, наприклад?

— Ні, у вашій правиці був алмаз, а лівою рукою ви взяли свічку з шафи.

— Після цього я знову оглянувся чи ні?

— Ні.

— Чи відразу ж залишив кімнату?

— Ні, ви стояли зовсім непорушно, як мені здавалося, і довгий час. Я бачила ваше обличчя боком у дзеркалі. Ви були схожі на людину, яка замислилась і не задоволена своїми думками.

— Що ж сталось далі?

— Ви раптом ніби пробудились від думок і відразу ж вийшли з кімнати.

— Чи зачинив я за собою двері?

— Ні. Ви хутко вийшли в коридор, і двері залишились відчиненими.

— А потім?

— Потім вогник ваш зник і звук від ваших кроків завмер, а я лишилась одна в темряві.

— І нічого не сталось більше до того, як весь дім довідався, що алмаз пропав?

— Нічого.

— Ви впевнені в цьому? Можливо, ви заснули на деякий час?

— Я зовсім не спала. Я зовсім не лягала в ліжко. Нічого не сталось, аж поки зайшла Пенелопа, в звичайний час, ранком.

Я випустив її руку, встав і пройшовся по кімнаті. На всі мої запитання було дано відповідь. Кожну подробицю, яку я хотів знати, було розкрито передо мною. Я навіть повернувся був до думки про лунатизм і сп'яніння; але, знову ж, неможливість того й іншого постала переді мною, — цього разу в переконливому доказі свідка, який бачив мене на власні очі. Що тепер можна було сказати? Що тепер треба було робити? Тільки жахливий факт злодійства — єдиний видимий і відчутний факт — стояв переді мною серед непроглядного мороку, який заволік усе довкола. Не було ніякого проблиску світла, коли я довідався про таємницю Розанни Спірман в Тремтливих пісках. І ні найменшого проблиску світла тепер, коли я звернувся до самої Речел і почув таку