Книги Якова - Ольга Токарчук
Він зазирає до кімнати, де на вишмульганому килимі грається Самуель. Ґітля вагітна і тому така дратівлива. Не хотіла цієї дитини, але від вагітності вберегтися було непросто. Вона читала десь, що у Франції роблять такі ковпачки з баранячої кишки, що надягаються на прутень, і тоді все сім’я залишається в тому ковпачку, і жінка не вагітніє. Вона й собі хотіла б мати такі ковпачки й роздавати їх усім жінкам на базарі, аби ті давали їх своїм чоловікам і не вагітніли. Все лихо — від того безладного розмноження. Множимося, як хробаки в гнилому м’ясі, — часто каже вона, ходячи домом з уже явно опуклим животом, що виглядає смішно й сумно водночас. Людей забагато, міста смердючі та брудні, бракує чистої води, — повторює Ґітля. Її красиве обличчя викривлює гримаса огиди. А ці жінки, вічно напухлі, вічно вагітні або з грудними немовлятами… Не бідували б так євреї, якби єврейські жінки так часто не вагітніли. Навіщо людям стільки дітей?
Говорячи, Ґітля жестикулює, її густе чорне волосся до плечей рвучко розвіюється. Вдома вона ходить простоволоса. Ашер дивиться на неї закохано. Думає собі: якби з нею чи Самуелем щось трапилося, він помер би.
— Жіноче тіло, — продовжує Ґітля, — віддає свої найкращі субстанції, щоб утворити в собі майбутню людину, а вона, та людина, потім помирає, і виявляється, що все було дарма. Якось немудро то все придумано. Немає в тому розуму — ні практичного, ні якогось іншого.
Позаяк Ашер Рубін кохає Ґітлю, слухає її уважно й намагається зрозуміти. Поступово починає поділяти її погляди. День, коли вона з’явилася в його житті, він зробив великим особистим святом, яке щороку мовчки святкує.
Сідає на канапі, в ногах у нього Самуель бавиться двома сполученими віссю коліщатами, які зробив йому батько. На вже чималому животі Ґітлі лежить книжка — чи не заважка вона? Ашер підходить, бере книжку й кладе її поруч, але Ґітля негайно перекладає назад.
— Бачив я знайомих із Рогатина, — каже Ашер.
— Мабуть, усі постаріли? — питає Ґітля, дивлячись у відчинене вікно.
— Всі були пригнічені. Це все погано закінчиться. Коли ти почнеш нормально виходити з дому?
— Не знаю, — каже Ґітля. — Коли народжу.
— Весь той диспут — не для людей. Вони жонглюють премудрощами. Зачитують із книг цілі сторінки, потім їх тлумачать. Це триває довго, всім нудно. Ніхто нічого не розуміє.
Ґітля відкладає книжку і випрямляє хребет.
— Мені хочеться горіхів, — каже Ґітля, а потім зненацька бере обличчя Ашера обома руками й дивиться йому в очі. — Ашере… — каже вона і не закінчує.
Сьомий пункт диспуту
Сьогодні понеділок, 10 вересня 1759 року, за єврейським календарем — 18-й день місяця елула 5519 року. Люди сходяться поволі, ще стоять під катедрою. Знову буде спекотно. Селяни продають маленькі солодкі сливи-угорки та волоські горіхи. Можна також купити чвертки кавуна, що лежать на великих листках.
Учасники диспуту входять бічними дверима і займають свої місця. Сьогодні людей більше: контрталмудисти прийшли чималим гуртом, оточивши, наче бджоли матку, свого Франка, який з’явився власною персоною. Прибули й рабини з довколишніх містечок, а також видатні єврейські вчені, та й сам Рапапорт, згорблений, у своєму вічному довгому плащі, в якому йому, мабуть, буде гаряче. Тим часом до катедри впускають глядачів із квитками, місця всередині стає все менше. Спізнюхам доведеться стояти у притворі, де мало що чути.
О другій годині отець адміністратор Мікульський відкриває зібрання і закликає контрталмудистів навести докази сьомої тези. Він нервує, розкладає перед собою папери. Помітно, як тремтять його руки. Ксьондз кидає оком на заготовлений текст і починає промову; спершу говорить важко, затинається, повторюється, але згодом набирає темпу й розмаху:
— Жадання християнської крові серед талмудистів не лише в Польському Королівстві, але й у чужих краях є річчю явною, чимало-бо історій і в інших землях, і тут, у Польщі та Литві, трапилося. Чували ми не раз, що талмудисти невинну кров християнську жорстоко пролили і за сей вчинок безбожний смертю були скарані. Втім, завжди се заперечували, бажаючи перед світом очиститися, і твердили, буцімто звинувачення сі безпідставні.
Голос у нього ламається від хвилювання, він робить ковток води і продовжує:
— Однак ми Бога, що має прийти у славі судити живих і мертвих, беремо за свідка і стверджуємо, що не через гнів чи помсту, а з любові до віри святої та правди вчинки сих талмудистів нині маємо намір розважити й світові про них розповісти.
Натовпом пробігає гамір. Криса повторює те саме гебрайською, і тепер уже обурюється гурт рабинів. Один із них, здається, рабин із Сатанова, встає і починає погрожувати опонентам, але його стримують і заспокоюють.
Тепер говорить Криса, а Молівда читає те саме з аркуша, перекладає і тлумачить. Хоч текст усе одно лишається не надто зрозумілим:
— Книга Талмуду, звана Орах Гаїм Меґіне Ерец, себто «Стежка живих, оборона землі», автором якої є рабин Давид, каже: «Міцве лахзеур ахер яїн удим зейхер лейдам», що означає: «Звели, (ребе), аби було вино червоне, нагадування про кров». Далі той самий автор додає: «Од реймез леудим зейхер лейдам шеохою паре шойхет бенай Ісруель», себто: «Ще моргаю тобі, чому нагадування про кров: бо фараон різав дітей ізраелітів». А ще далі є речення: «Вайгуїдне німнеу мілаїках яїн удим міпней елілойс шейкурим», тобто: «Тепер покинули ми вживати червоне вино, бо ж фальшивими є напасті».
Знову встає рабин із Сатанова й каже щось гучним голосом, але ніхто його не перекладає, тож люди й не слухають. Його зацитькує ксьондз Мікульський:
— Буде ще час для оборони. Зараз належить вислухати аргументи іншої сторони.
Тепер Криса, якого перекладає Молівда, заплутано доводить, що Талмуд домагається крові християн, адже слова «яїн удим» рабини перекладають як «червоне вино», тоді як у Талмуді цими літерами (алеф, далет, вов, мем) записується як слово «удим», тобто «червоний», так і слово «едим» — «християнин». Ці два слова відрізняються тільки крапками під першою літерою алеф, які називають сиґел і кумец. Через те це слово іноді читають як «удим», іноді
