Книги Якова - Ольга Токарчук
Він сам просить називати його Петром і додає до цього прізвисько Якубовський, себто той, що з Яковом. Петро Якубовський.
Ці імена, загублені в траві край Іваного, можливо, спричинили б тривогу, як і будь-які речі тимчасові, минущі, крихкі, але Єнта бачить забагато всього, що повторюється. Вона й сама повторюється. Повторюється печера. Повторюється велика ріка і її перехід убрід. Повторюється сніг, сліди саней, що позначають відкритий нескінченний простір тривожним подвійним знаком. Повторюється пляма на снігу, жовтувата, неприємна. Повторюється гусяче пір’я в траві, яке іноді чіпляється за одяг людей і мандрує з ними.
Про Пінкаса, який спускається в пекло в пошуках доньки
Пінкас, секретар, що присутній на зібраннях ради, уважно слухає дискусії і не пропускає жодного слова. Дуже рідко наважується взяти слово: боїться, що його голос почне тремтіти й він не зможе стримати плачу. Не допомогли ані палкі молитви, ані курка, за допомогою якої його дружина намагалася зняти пристріт. Курку віддали вбогим разом з усім пилом і брудом, яким була вкрита Пінкасова душа.
Для Пінкаса завжди було очевидно, що відречення від своєї віри і прийняття іншої є найгіршим, що може статися з правдивим євреєм. Із будь-яким євреєм. Навіть згадувати п р о т а к е — страшний гріх. Що вже й казати про те, щоб таке вчинити? Пінкас навіть уявити собі не може. Це те саме, що померти. Навіть гірше, ніж померти. Це — як утопитися й продовжувати жити лише заради того, аби щохвилини переживати ганьбу.
Нічого дивного, що Пінкас, переписуючи документи і натрапляючи на слово «шмад», тобто «хрещення», наче перечіпляється, його рука не хоче цього писати, не хоче виводити ці шин, мем і далет, наче то не невинні літери, а якесь закляття. Пригадується йому історія одного відступника, Неємії Гайона, про якого чув замолоду. Він теж ширив сабатіанське знання і, проклятий своїми, блукав по цілій Європі. Всі його гнали, перед ним лише хряскали двері. Кажуть, коли він приїхав до Відня, хворий і втомлений, місцеві євреї теж зачинили перед його носом двері, ніхто й кухля води не хотів йому подати. Сів тоді Гайон на якомусь подвір’ї і заплакав. Йому навіть соромно було зізнатися, що він єврей, а коли перехожі питали його, що він за один, то відповідав, що турок. Жоден сабатіанець у цілій Європі не міг знайти прихистку в порядного єврея. Ні їжі, ні доброго слова, нічого. Але тоді цих відступників було мало, тепер він у кожному місті знайшов би своїх.
Нещодавно Пінкас чув, як на зібранні ради рабини говорили про книгу, яку відступники вважають святою. Ні, не «говорили», радше буркали, цідили крізь зуби. Пінкас, який вів протокол, лише нашорошував вуха, бо щоразу, коли заходила мова про цю диявольську книгу, йому веліли не записувати. Рабин Рапапорт, той святий чоловік, сказав лише, що досить прочитати два-три абзаци, щоб волосся на всьому тілі стало дибки, — такі блюзнірства там написані. Той текст усе ставить з ніг на голову. Ніколи ще не було чогось схожого. Кожне слово того огидного тексту треба старанно викреслити.
Пінкас дрібними кроками скрадається вздовж обдертої стіни кам’яниці до місця, де можна винайняти підводу. Білена стіна залишає на його рукаві світлий слід. Хтось нещодавно сказав йому, що бачив Ґітлю на ринку. Що була вбрана як служниця і тримала кошик. Хоча, можливо, то була не Ґітля, а хтось дуже на неї схожий. Пінкас, закінчивши роботу в ребе Рапапорта, йде не додому, а блукає трохи вулицями Львова, заглядає в обличчя жінкам, деякі аж починають сахатися від нього, як від підстаркуватого ловеласа.
Зустрічає дорогою знайомих, старих купців, які про щось тривожно й голосно дискутують. Він підходить до них і чує те, про що ще відучора гуде ціле місто. Двоє євреїв із Кам’янця-Подільського переодяглися селянами і, озброївшись піками, намагалися викрасти доньку одного з них, яка вийшла заміж за Лейбу Абрамовича і вже готувалася до хрещення разом із дитиною. Побили їх обох — і чоловіка, і жінку. Навіть убити їх було б меншим гріхом, ніж дозволити їм охреститися.
Тому Пінкас дивується, коли дискусія рабинів повертає в інший бік. При цьому вони покликаються на якийсь лист, у якому мовиться, що слід відмежуватися від цих розкольників, позбутися їх, як кінцівки, враженої гангреною, назавжди вигнати їх зі святої спільноти, засудити і зробити так, аби про них усі забули. Хай імена їхні будуть забуті. Він знає цей лист напам’ять, бо сотні разів його переписував:
Авраам га-Коен із Замостя Якову Емдену з Альтони
Свята громада Любліна заплатила чимало за ліки для світу, охопленого заразою. Наші мудреці, що зібралися в Константинові, аби порадитися щодо цієї справи, вирішили, що немає іншої ради, ніж підступом змусити цих втрачених для Бога охреститися. Написано-бо: «Люди житимуть окремо». Хай же та зараза назавжди відтята буде від дітей Ізраїля. І, Богові дякувати, деякі з них уже охрестилися, зокрема проклятий Еліша Шор, хай ім’я його буде забуте. А за тими, які ще не охрестилися й досі носять єврейський одяг, а також приходять до домів молитви, ми пильно стежитимемо. І тільки-но з’ясуємо їхні таємні наміри, одразу повідомимо про них християнську владу. Тому ми вже вислали до Львова нашого посланця, який має прибути туди раніше за тих злочинців, зустрітися з папським нунцієм і про все йому доповісти. Сподіваємося, небавом випаде нагода ув’язнити цих відступників, зрадників, псів, які ображають Боже ім’я, та накласти на них прокляття, як було вже зроблено кілька років тому з таким собі Моше з Підгайців та їхнім проклятим проводирем, Яковом Франком.
Пінкас переконаний, що слушною є давня традиція, яка наказує щодо всього, що пов’язане з Шабтаєм Цві, зберігати мовчанку. Не говорити ні хорошого, ні поганого, не проклинати й не благословляти. Бо те, про що не говорять, перестає існувати. Він міркує над цією мудрістю, сидячи на труському возі, накритому бархановим покривалом. Ось якою могутньою є сила слова: там, де його нема, зникає світ. Поруч із ним сидять якісь селянки у святковому вбранні — мабуть, їдуть на весілля — і пара літніх євреїв. Несміливо заговорюють до нього, але Пінкас не надто охочий до балачки.
Навіщо говорити? Якщо хочеш когось звести зі світу, то чинити це варто не мечем чи вогнем. Не потрібно насильства. Досить просто про нього мовчати, не називати на ім’я. Так він назавжди втоне
