Книги Якова - Ольга Токарчук
Катажина Коссаковська відписує Антонієві Молівді-Коссаковському
…Ти єпископа нашого Каєтана не обмовляй, він серцем відданий нашій справі. Знаю, що багато справ тримає він хитро, наче сорок за хвости, але симпатії особливої відчувати до нього не мушу. Небезпечна то річ — показати зверхність свою над тими, хто думку свою вважає непомильною. Тож берімо від нього найкраще.
Маємо зате ще одного ентузіаста: вдалося мені переконати у слушності нашої справи пана Яблоновського, чоловіка моєї дорогої подруги. А позаяк він усе робить вельми методично, відразу почав вигадувати велику соціальну ідею: створити у своїх маєтностях маленьку єврейську державку, якої він буде патроном. І так він цією ідеєю запалився, що їздить тепер маєтками і всіх агітує. Мені ця вигадка була б до вподоби, якби не те, що пан Яблоновський — примхливий і ненадійний, а така річ вимагає чималих зусиль. Князь начитався про Парагвай, країну в Америці, яка з таких самих злидарів і дикунів постала. Так він цим захоплюється, що віднедавна ні про що інше не говорить. А коли я запитала, з чого ж там пани живуть, він відповів, що жодних панів там нема, всі рівні перед Богом і людьми. Отже, не для мене воно!
Пан Яблоновський відомий своєю пихою. Ходить, як король, носа задирає так, що частенько спотикається. Добре, що йому пощастило мати мудру дружину: вона ставиться до нього як до великої дитини і химерні його вигадки ігнорує. Я на власні очі бачила в нього великий образ, на якому Матір Божа намальована, а перед нею — сам Яблоновський, що знімає капелюха й каже: «Couvrez-vous mon cousin»[133].
Приєднався до нас і Єжи Марцін Любомирський, який погодився прийняти на своїх землях сто п’ятдесят неофітів і, кажуть, частує їх там щедро, бо він знаний своєю гостинністю (а дехто каже: марнотратством). Він теж став одним зі стовпів нашої справи, як і єпископ Залуський…
Про хрест і танець у безодні
Пополудні того самого березневого дня привозять із Кам’янця хрест — подарунок від єпископа, — а також лист із запрошенням.
Яків спершу радиться з ребе Моше, а відтак, вельми зворушений, каже всім після смеркання зібратися у світлиці. Сам приходить останнім, святково вбраний у турецькі шати, з турецькою шапкою на голові, яка робить його ще вищим. Жінки стають у ряд, а він із хрестом — посередині.
— Світ позначений печаттю хреста, — каже Яків.
Спершу прикладає його до голови і довго мовчить, далі починає крокувати кімнатою, туди-сюди, жінки за ним, чоловіки стають один за одним, кладучи руки на плечі попереднього, і рушають за Яковом та жінками, співаючи. Потім Яків наче впадає в несамовитість, починає кидати хрест у різні боки, тримаючи його за стрічку, так що інші мусять від нього ухилятися й ловлять його несамохіть, бо не знають, лагідний той хрест чи небезпечний. І отак упіймавши, тримають його якусь мить, перш ніж віддати Якову, — це нагадує якусь гру. Врешті-решт ребе Моше, який ступає відразу за Яковом, зганяє їх в одну купу, каже обійняти одне одного, і Яків гучним голосом починає читати відому молитву: «Forsa damus para verti, seihut grandi asser verti». Всі за ним повторюють, навіть ті, що вважають ці слова закляттям, яке вбереже їх від усякого зла. І танцюють, обхопивши руками одне одного, доки рух повітря не гасить усі лампи. Лишається одна, що висить високо, і в її світлі видно лише маківки їхніх голів, тому здається, ніби вони танцюють в якійсь темній безодні.
20
Кого бачить Єнта з-під склепіння львівської катедри 17 липня 1759 року
Квиток коштував недорого, якийсь шостак[134], тож витріщак до львівської катедри набилося чимало. Але хоч вона й величезна, всі охочі однаково не вмістилися б. Бо туди радо зійшлася б уся та голота з Галицького передмістя, всі ті сабсацвіанці та єврейська біднота, а ще місцеві львів’яни, дрібні купці, перекупки, молодь. У багатьох із них, утім, не знайшлося б і того шостака, а коли вже так, то вони краще б витратили його на булку.
За ладом довкола катедри стежить охорона з львівського гарнізону. Завдяки мудрому розпорядженню отця генерального адміністратора щодо квитків усередині ще досить місця для львівських міщан і тих, хто спеціально прибув до міста. Є тут і рогатинський староста Лабенцький з дружиною Пелагією, поруч з ними сидять отець декан Бенедикт Хмельовський і кам’янецький каштелян Коссаковський з дружиною Катажиною. І ще багато місцевих вельмож.
Є чимало євреїв — дещо незвично бачити їх у костелі, — а ще найрозмаїтіша молодь, яка прийшла через молодечу допитливість.
Попереду всіх, у перших рядах, сидять богослови з різних орденів, а також священники й церковна верхівка. Далі — звичайний клір. Поруч з лавами, що стоять півколом з правого боку, стоять контрталмудисти, невелика група, близько десяти осіб. Більше їх з Іваного приїхати не змогло, бо, як вони самі пояснили, забракло возів. Єгуда Криса та Саломон Шор стоять на чолі гурту. Розумне обличчя Криси, прорізане посередині шрамом, притягує до себе погляди. Шломо, високий, худий, у багатому плащі, викликає повагу. Навпроти них — талмудисти, схожі один на одного як дві краплі води: бородаті, чорні, в широких халатах, а ще, як помітив Ашер Рубін, що стояв поблизу виходу, на ціле покоління старші за своїх опонентів. Ці обрали з-поміж себе трьох головних дискутантів: Нутку, рабина з Богородчан, львівського рабина Рапапорта та Давида, рабина зі Станіславова. Ашер стає навшпиньки й шукає поглядом отого Якова Франка. Він хотів би нарешті його побачити, але серед присутніх нема нікого, хто був би на нього схожий.
Посередині на підвищенні сидить сам львівський адміністратор, отець Мікульський, нервовий, спітнілий, у красивій фіолетовій сутані, а також королівські достойники: ординат Замойський, маркграф Вєльопольський, а ще Лянцкоронський та Остророг — усі в парадних бганих кунтушах, підперезаних турецькими поясами; розпорені рукави відкинуті на плечі, і з-під них визирають кольорові шовкові жупани.
Єнта дивиться на них усіх
