Книги Якова - Ольга Токарчук
Бачить чоловіків, які намагаються виглядати спокійними і статечними, хоч видно, що нервують. Можливо, цей, що посередині, найбарвистіший, згадує про якусь жінку, яка залишилася в ліжку, точніше, про одне-єдине місце в її тілі, пахуче й вологе. Ці двоє обабіч нього теж думками далеко звідси. Один все думає про своїх бджіл: рій втік з його вулика й сів на липу — чи вдасться його загнати назад? Другий подумки щось підраховує, стовпчики цифр щоразу плутаються, і він повертається на початок. В усіх на голові сарматські шапки, запнуті брошками з гербом і прикрашені павичевим пір’ям. Їхній одяг строкатий, барвистий, мабуть, тому всі троє морщать чола, грізно суплять брови — хочуть суворістю облич компенсувати грайливі кольори шат. Вони тут — найдостойніші.
Дискутанти — ті, що ліворуч, — рижики. Їхні шапки нагадують ці гриби. Рижики найрадше чкурнули б звідси. Їх пригнали сюди під страхом в’язниці чи штрафу. Вони тут заздалегідь у програші, їхніх аргументів ніхто не зрозуміє і не вислухає до кінця. Ті, що праворуч, — опеньки. Вони тримаються разом, їхній одяг бідний, сіро-бурий. Вони стоять скупчившись, весь час хтось із них виходить, потім проштовхується назад, несучи якісь папери; вони випромінюють затятість і злість, але сподіваються тріумфу. Єнті вони не подобаються, хоч вона впізнає серед них своїх родичів — що, втім, не має жодного значення. Бо якби Єнта зважала на таке, то виявилося б, що і з одного, і з другого боку, і там, у місті, за стінами катедри, і в маленьких селах, якими обросло місто, — всюди є якісь її родичі.
Після привітань і зачитування довгого списку титулів починає свою промову господар цього диспуту — ксьондз Мікульський. Говорить він дещо нервово, але йому допомагає цитата з Євангелія, яка слугує йому якорем у морі слів; отак тримаючись за Святе Письмо, він починає говорити рівно, не затинаючись, ба навіть красномовно. Представляє контрталмудистів як заблуканих овечок, що після довгої відсутності повернулися до свого пастиря, що схилився над ними.
Потім на середину виходить Антоній Молівда-Коссаковський, шляхтич і речник контрталмудистів, як його представляє секретар. Цей — звичайної статури, з ледь випуклим черевцем, напівлисий чоловік із водянистими очима; його вигляд навряд чи справляє найкраще враження, але коли він починає говорити, стає так тихо, що чути, як дзижчить муха. Голос у нього гучний і дзвінкий, теплого тембру, й інтонує він так, що одразу бере всіх за душу. Говорить гарно, хоч і дещо заплутано. Зате пристрасно, а люди більше вірять інтонаціям, ніж словам. Відразу звертається до всіх євреїв, яких закликає навернутися. Після кожного речення робить паузу, щоб воно відбилося відлунням від склепінь, і справді, кожне з них зависає у велетенському просторі костелу, як тополиний пух.
— Не помста, гнів і жадання відплатити злом за зло привели нас сюди, щоб стати з вами лицем до лиця, і не з тих самих причин Бога та його мудрих слуг благали ми, аби вас сюди скликали. Не задля того прибули ми сюди, аби справедливого суду Божого домагатися, а заради того, аби пом’якшив Господь затверділі серця ваші й аби відкрилися їм Божі закони…
Такою є вся його промова — пишномовною та пафосною. Натовп зворушений. Єнта бачить, як слухачі час від часу прикладають до очей хустинки, і розуміє цю емоцію. Бо й справді, ці контрталмудисти біля стіни здаються якимись вбогими й беззахисними супроти рабинів, вбраних у довгі шуби й хутряні шапки, хоч надворі літо. Здаються дітьми, що їх вигнали з власного дому, заблуканими вівцями, бездомними волоцюгами, змученими й худими, що стукають у двері. Ніби й євреї, але переслідувані своїми ж братами, прокляті, нічиї. І в цій юдолі печалі їхні темні душі, наче паростки, що проросли в підземеллі, несамохіть шукають світла, пнуться до нього — бідненькі. Як же їх не прийняти в лоно християнства — католицьке, широке, гостинне?
Вони здаються статечними й розважливими: Єрухім з Озерян, Єгуда з Надвірної, знаний як Криса, Моше Давидович із Підгайців. Вони говоритимуть. За ними сидять Гірш із Лянцкоруня, зять Еліші Шора, чоловік Хаї, яка стоїть під стіною, нарешті сам Еліша Шор із Рогатина з синами, серед яких найбільше впадає в очі Шломо зі своїм кучерявим чубом і яскравим плащем. Вбраний по-турецькому Нуссен Аронович зі Львова та Шиля з Лянцкоруня є чимось на кшталт секретаріату. Перед ними лежать стоси паперів і різне письмове приладдя та стоїть каламар. У самому кінці за окремим столиком сидять Нахман з Буська та Молівда — перекладачі. Нахман одягнений на турецький манір, але стримано й скромно. Він худий, невисокий, нервово потирає руки. Молівда пітніє в елегантному темному вбранні.
За ними вирує натовп — кольоровий, спітнілий. То все дружини, сестри, матері й брати, принишклі в тисняві.
З правого боку, на лавах для талмудистів, не так людно. Сидять там кільканадцятеро заможно вбраних достойних літніх рабинів, майже однакових на вигляд. Розрізнити їх можна хіба що за довжиною та пишнотою борід. Але око Єнти впізнає рабина Рапапорта зі Львова, Менделя, сатанівського рабина, Лейбу, рабина з Меджибожа, і Берка, язловецького рабина. Йос Кременецький, рабин із Могилева, сидить на краю лави і похитується із заплющеними очима, неприсутній духом.
Пункт за пунктом починають зачитувати маніфест, видрукуваний спеціально з цієї нагоди. Коли ж починається дискусія щодо першого пункту, посполита публіка розуміє, що не отримає сподіваного. Йдеться про якісь заплутані речі, а слухати рабинів непросто, бо говорять вони через перекладача — це довго, та й перекладач кепський. Лише Рапапорт наважується говорити польською, але звучить це якось несерйозно, у нього смішний єврейський акцент, він наче продає яйця. Це не додає йому авторитету. Присутні починають шарудіти, тихо гомоніти, і не лише звичайна публіка, що стоїть у катедрі, але й панство, що сидить на лавах: перешіптуються, блукають знудженим поглядом по склепінні, звідки на них дивиться Єнта.
Після кількох годин ксьондз Мікульський вирішує перенести решту диспуту на наступний день, аби врешті вирішити, чи прийшов уже Месія, як вірять християни, чи лише має прийти, як твердять євреї.
Про родинне щастя Ашера
Коли Ашер повертається додому, надворі вже темно.
— І що?
