Книги Якова - Ольга Токарчук

…Ти питаєш мене, пані добродійко, чи я на власні очі все бачив, то я запитаю у відповідь: чи змогла б Ти встояти на ногах чи хоча б всидіти на одному місці стільки, скільки я всидів? Повір, нудні ті слухання, і всіх цікавило лише одне: чи євреї крові християнської потребують.

Ксьондз Ґаудентій Пікульський, вчений бернардин зі Львова, професор богослов’я і добрий знавець гебрайської, зробив велику роботу. Разом із ксьондзом Аведиком занотували вони всі львівські слухання і додали до них знання, що його містять книги і всілякі оповіді. З ретельністю та знанням справи сей вчений бернардин проаналізував питання ритуальних убивств.

Підтримуючи цілковито звинувачення, що їх висунули ті антиталмудисти, спробував він їх підкріпити новими аргументами, взятими з рукопису такого собі Серафиновича, рабина з Бреста-Литовського, який року 1710-го в Жовкві прийняв хрещення і зізнався привселюдно, що сам у Литві двічі чинив ритуальні вбивства, а також описав усі злочини й блюзнірства, що їх упродовж цілого року здійснюють євреї згідно з календарем своїх свят. Зізнання Серафиновича мали вже йти в друк, але євреї викупили їх і спалили. Отже, муки християнських дітей та використання їхньої крові почалися через кільканадцять років після смерті Христової з причини, яку я Тобі, пані добродійко, цитатою з ксьондза Пікульського та Аведика поясню, щоб не думала Ти, ніби я все вигадую:

«Коли поширилася свята віра Христова і християни почали проти євреїв повставати і їм докоряти, скликали євреї раду, щоб вирішити, яким то чином серця християн до себе прихилити. Вирушили вони до рабина Єрусалимського, найстаршого з-поміж них, на ім’я Раваше. Той спробував усі способи природні й протиприродні, аби гнів супроти євреїв угамувати, аж нарешті звернувся до книги Рамбам, найславнішої поміж ученими євреями. У ній вичитав він, що будь-яку шкідливу річ можна здолати, якщо прикласти до неї способом симпатії іншу річ тієї ж природи. І розтлумачив сей рабин євреям, що ніяк інакше не можна полум’я гніву християнського приборкати, ніж проливши ту-таки християнську кров. Відтоді почали вони хапати християнських дітей і жорстоко їх убивати, аби за допомогою крові їхньої зробити християн прихильнішими та милосерднішими. І взяли вони собі се за правило, що детально описане в Талмуді, у книзі Зивхе Лев».

Мене ця справа вельми схвилювала, і якби я цих джерел сам на власні очі не бачив, ніколи в таке не повірив би. Все у тих книгах записане, але позаяк — як твердить Пікульський — пишеться в них із крапками, тобто наголосами, яких у мові гебрайській є дев’ять, а Талмуди друкують без них, багато слів можна розуміти двозначно. Рабини розуміють їх по одному, а людям тлумачать інакше — аби зберігати таємницю.

Мене це, вельможна пані, приголомшує більше, ніж Ти можеш собі уявити. Повертатимуся до мого Фірлеєва, либонь, у страху і тривозі, бо якщо діються на світі такі речі, як же їх умістити в голові? Але ж учені книги брехати не можуть!

Хіба можна вірити талмудистам, які й у звичайних речах брешуть і католиків обдурюють, то що вже й казати про справи такої ваги? А ту потребу крові християнської самі рабини тримають у великій таємниці. Прості й невчені євреї нічого про неї не знають, але стільки вже є доказів і свідчень та суворих вироків, що сумніватися не випадає…

Про Пінкаса, який не знає, у чому його гріх

Він же тримався всіх заповідей, був милосердний, молився більше за інших. А чим завинив ребе Рапапорт — чоловік, що є втіленням доброти? А всі ті подільські євреї, яких спіткало таке лихо в особі тих відступників?

Посивілий, хоч і не старий, сидить він за столом у розхристаній сорочці, згорбившись. Не може читати, хоч і хотів би сховатися між рядками літер, які викликають такі знайомі образи. Цього разу не виходить: вони ніби вислизають Пінкасові з рук.

Входить його дружина зі свічкою, вже готова до сну. На ній довга сорочка, голова пов’язана білою хусткою, дивиться на нього стривожено, а потім сідає поруч і притуляється щокою до його плеча. Пінкас відчуває її ніжне, вразливе тіло й починає плакати.

Поки у Львові ці безбожники, рабини звеліли залишатися вдома, затулити вікна фіранками, позачиняти віконниці. А якщо вже доводиться вийти, слід уникати їхніх поглядів. Не можна допустити, аби Франк, той байстрюк, зустрівся очима з правдивим євреєм. Тому дивитися треба вниз, де бруківка, канава — щоб зір випадково не ковзнув угору, до демонічних облич цих грішників.

Наступного дня Пінкас вирушає до Варшави, до нунція. Він має відвезти останні документи. Цей диспут збурює людські уми, закликає до ненависті, під’юджує до злочинств. Сьомий пункт звинувачує євреїв у використанні християнської крові, а вони ж від самого папи отримали лист, який стверджує, що всі ті закиди — нісенітниця. Секта того Франка здійснює якісь таємничі ритуали, в яких легко буде звинуватити всіх євреїв. Рабин Рапапорт мав рацію, кажучи: «Вони більше не євреї, тож щодо них наші правила не чинні. Вони — як та наволоч, юрба байстрюків, що приєдналася до дітей Мойсеєвих, коли останні тікали з Єгипту: всі ті покручі й блудниці, пройдисвіти і злодії, підозрілі типи й божевільні. Вони — саме такі».

У Константинові, де мають зібратися всі рабини землі польської, Рапапорт переконуватиме, що немає іншого способу спекатися тих безбожників, крім як спонукати їх охреститися, тобто самим спричинитися до того, аби ці пси прийняли хрещення. На цю справу вже збирають гроші, всі важелі задіяні, аби її пришвидшити. Пінкас, воюючи з кіптявою свічкою, звіряє суми, записані в таблицю, схожу на записи в бухгалтерських гросбухах. Ліворуч — прізвище, ім’я та посада, справа — сума пожертви.

Зненацька чути гупання у двері, і Пінкас блідне. Почалося, — думає він. Поглядом велить дружині зачинитися в спальні. Один із близнюків починає плакати. Пінкас наближається до дверей і наслухує, його серце ледь не вистрибує з грудей, у роті сухо. З другого боку чути дряпання нігтями, а потім голос:

— Відчини, дядьку.

— Хто це? — питає Пінкас пошепки.

Голос відповідає:

— Це я, Янкель.

— Який Янкель?

— Ну, Янкель, син Натана з Глинної. Небіж твій.

— Ти сам?

— Сам.

Пінкас повільно відчиняє двері, крізь вузьку шпарину протискується молодий чоловік. Пінкас дивиться на нього недовірливо, а потім з полегшенням обіймає. Янкель високий, кремезний, гарної статури, дядько ледве сягає йому до плечей. Обіймає його за пояс і стоїть так доволі довго,