Книги Якова - Ольга Токарчук

— Я бачив Ґітлю, — каже він.

Пінкас відпускає його і відступає на крок.

— Сьогодні вранці, — продовжує Янкель. — Вона допомагала тому медикові, коли він лікував хворих на Галицькому передмісті.

Пінкас хапається за серце.

— Тут? У Львові?

— А де ж іще?

Пінкас веде небожа до кухні й садить за стіл. Наливає йому горілки і сам випиває чарку. Не звиклий до міцних напоїв, здригається від огиди. Звідкись виймає сир. Янкель розповідає: всі ті прибульці живуть на вулиці, з ними маленькі діти, хворіють. Той Ашер, єврейський медик із Рогатина, їх лікує. Мабуть, йому це оплачує міська влада.

У Янкеля великі гарні очі небаченого кольору, який нагадує барву морської хвилі. Всміхається до стривоженого дядька. Крізь відхилені двері зазирає дружина Пінкаса в нічній сорочці.

— І знай, дядьку, — каже Янкель з повним ротом. — У Ґітлі є дитина.

Про людську повінь, яка заливає вулиці Львова

Вози такі завантажені, що доводиться з них злазити, щоб видряпатися на навіть найменший горбок. Ноги збивають пилюку, бо вересень цього року гарячий і сухий, трави вздовж доріг поруділи на сонці. Проте переважно люди йдуть пішки, що кілька миль зупиняючись відпочити в затінку горіхів. Під час відпочинку діти й дорослі шукають серед опалого листя їхні плоди, завбільшки з половину долоні.

На перехрестях, як ось це, паломники з різних країв вітають одне одного. Більшість із них — злидарі, дрібні торговці й ремісники, які власними руками годують родини: тчуть, лагодять, гострять і латають. Чоловіки хиляться під вагою інструментів, що їх від ранку до вечора двигають на плечах. Вони, обдерті, запилюжені й змучені, обмінюються новинами і пригощають одне одного простою їжею. Досить шматка хліба і ковтка води, щоб дожити до великої події. Якщо дивитися на все саме так, то людині мало що потрібне для життя. Навіть їсти щодня не мусить. Навіщо ті гребені, стрічки, глиняні дзбани, гострі ножі, якщо от-от зміниться світ? Все буде інакшим, хоч невідомо, яким саме. Про це вони й розмовляють.

На возах — жінки й діти. До підвод прив’язано колиски, які під час відпочинку підвішують на гілки дерев і з полегшенням кладуть туди немовля, бо руки вже терпнуть від тягаря. Старші діти, босі й замурзані, аж умлілі від спеки, дрімають на спідницях матерів чи на обтягнутих брудним полотном сінниках.

У деяких селах до них виходять інші євреї й плюють їм під ноги, а діти всіх національностей — поляки, русини та євреї — кричать їм услід: «Цяпцюхи! Цяпцюхи! Трійця! Трійця!»

Вечорами вони навіть не просяться на нічліг, а лягають біля води, край верболозів, під якимось розігрітим упродовж дня муром. Жінки вішають колиски, пелюшки, розводять багаття, а чоловіки вирушають до сіл по якийсь харч, збирають дорогою опалі яблука й сливи, що аж бубнявіють від сонця і ваблять своїми розгнузданими солодкими тілами ос і ґедзів.

Єнта бачить, як у сні над ними розчахується небо, і спиться їм навдивовижу легко, і все — якесь наче святе, святкове, свіжо вимите й випрасуване. І йти слід прямо та обережно. Може, той, хто на них дивиться, нарешті прокинеться після тисячолітнього сну? А під Божим поглядом усе стає дивним і сповненим значень. Скажімо, діти знаходять металевий хрестик, так глибоко врослий у кору дерева, що вийняти його неможливо. Хмари набувають незвичайних форм: здається, то якісь біблійні тварини, може, леви, яких ніхто ніде не бачив, тож і невідомо, як вони виглядають. Або з’являється хмара, схожа на рибину, яка проковтнула Йону, і пливе собі понад обрієм. А у хмарині поруч хтось добачив самого Йону, кривого, як недогризок. Іноді на небі з’являється Ноїв ковчег. Велетенський, він суне небесною твердю, і на ньому порається Ной, годуючи своїх тварин упродовж ста п’ятдесяти днів. А отам, на даху ковчега, дивіться, хто це? Це ж непрошений гість, велетень Оґ, який під час потопу в останню мить учепився за ковчег.

Вони кажуть: ми не помремо. Хрещення врятує нас від смерті. Але як це відбуватиметься? Ми не постаріємо? Зупинимося в якомусь віці й отак житимемо вічно? Кажуть, ніби всі ми будемо тридцятилітніми. Старих це тішить, молодих лякає. А це ж найкращий вік, у якому рівною мірою здоров’я, мудрість і досвід гармонійно сплетені. І як це — не помирати? Це означає мати досить часу на все, накопичити купу грошей, збудувати дім, трохи помандрувати (бо як же можна вічність перебувати в одному місці)?

Досі все у світі було недосконалим, бракувало то одного, то іншого. А чому воно так? Чи не могло б бути всього вдосталь — і їжі, і дахів над головою, і краси? Кому було б від цього погано? Чому світ такий? Немає нічого стабільного під сонцем, все тече, навіть не встигаєш роздивитися. І чому не даровано нам більше часу, щоб порозглядати все та обміркувати?

Але тільки-но ми станемо гідними дару бути наново народженими, Добрий Істинний Бог дасть нам нову душу — повну, завершену. Людина буде такою ж вічною, як і Бог.

Майорковичі

А це — Сроль Майоркович і його дружина Бейля. Бейля сидить на возі й тримає на колінах свою наймолодшу доньку Симу. Бейля дрімає, час від часу її голова схиляється на груди. Мабуть, вона хвора. На її худих щоках грає нездоровий рум’янець, вона кашляє. Сиві пасма волосся вибиваються з-під лляної хустини невизначеного кольору, яка торочиться по краях. Старші дівчатка йдуть разом з батьком поруч із возом. Елії — сім років, вона така ж худенька, як її мати, її заплетене в коси темне волосся перев’язане шмате, вузликом; вона йде босоніж. Поряд крокує висока тринадцятилітня Фрейна. Колись вона стане красивою жінкою, у неї світле кучеряве волосся і чорні очі. Фрейна тримає за руку свою молодшу сестру Масю, яка кульгає на одну ногу — такою народилася, з кривим стегном. Може, тому й не виросла. Мася темна, наче закіптюжена — здається, ніби на неї осів увесь дим їхньої вбогої хатки в Буську. Вона рідко виходить з дому, соромиться свого каліцтва. Але, кажуть люди, з-поміж усіх сестер вона найрозумніша. Не хоче спати з сестрами в одному ліжку і щовечора стелить собі скромну постіль на підлозі — маленький матрац, набитий сіном. Накривається рядном, що його батько у кращі часи виткав із якихось ганчірок.

Сроль веде за руку одинадцятилітню Міріам, свою улюбленицю, щебетуху. Її рот не закривається, але говорить вона розумно. Батько щиро шкодує, що вона не народилася хлопчиком