Книги Якова - Ольга Токарчук

Пінкас зупиняється у борщівського рабина як посланець ребе Рапапорта. Він привіз цілу торбу книг і листів. Серед них — і лист про відступників. Його зачитують ввечері всім членам громади в тісному приміщенні, де клаптики сажі з кіптявих свічок летять під саму стелю.

Наступного дня Пінкас іде до борщівськоі микви. Це халабуда з проваленим дахом і вікнами, забитими дошками. Всередині вона поділена на дві частини: в одній з них, закіптюженій від диму, кістлявий лазебник закидає в піч букові поліна й підігріває воду в казані; у другій, напівтемній, стоять дві дерев’яні ванни для жінок. Далі видно вкопаний у землю резервуар на сорок відер. На його бортиках — повно недогарків свічок. Нерівний шар стеарину та лою обрамлює басейн слизькою пахучою доріжкою, в якій чорніють обгорілі ґноти. Пінкас сімдесят два рази занурюється в літеплу воду, потім сідає навпочіпки, і вода доходить йому до підборіддя. Розглядає перетикану сивиною хмарку власної бороди, яка плаває на поверхні води. Лише б її знайти, — думає він і безугавно повторює подумки ці слова: лише б її знайти, знайти, знайти її цілою та неушкодженою, я пробачу їй, лише б її знайти, ту дитину з вразливою душею, лише б її знайти.

Це триває довго, ця уривчаста тривожна молитва. Таємна молитва. Бо ніхто не знає про наміри Пінкаса. Він розуміє, що вже пізно. Починає тремтіти; кістлявий лазебник кудись зник, вогонь під казаном зовсім згас. Пінкас лишився у микві сам. Витирається шорстким полотняним рушником, аж болить шкіра. Наступного дня, вірячи в Божу поміч, він вдає, ніби вертається до Львова, а насправді винаймає злиденного візника з возом і рушає в бік Іваного.

Що ближче до Іваного, то активніший рух. Він бачить підводи, завантажені різним добром. Бачить цілу хуру з мішками борошна, прикритими рядном, великий кошик горіхів, біля якого розмовляють двоє чоловіків. Бачить родину з кількома дітьми, яка мандрує звідкись із Кам’янця на возі, завантаженому добром. Це вони, — гадає собі Пінкас. Він відчуває до них відразу. Вони здаються йому якимись брудними — ті їхні капоти, їхні панчохи (деякі з них одягаються по-хасидському, інші ж — по-селянському, в сукмани). Великими, либонь, є його гріхи, якщо донька серед них.

— Ти хто такий? — непривітно питає його здоровань у дерев’яній брамі, прибраній ялиновим гіллям. Голочки осипалися, і голе гілля виглядає як колючий дріт.

— Єврей, як і ти, — спокійно каже Пінкас.

— Звідки?

— Зі Львова.

— Чого від нас хочеш?

— Шукаю свою доньку. Ґітлю… Вона висока… — Пінкас не знає, як її описати.

— Ти наш? Правовірний?

Пінкас не знає, як відповісти, бореться з собою, врешті каже:

— Ні.

Здоровань, здається, відчуває повагу до цього літнього добре одягненого чоловіка. Каже йому зачекати і через певний час приводить якусь жінку. У неї світлий фартух і ключі на поясі. На голові — чепець, як у християнок; обличчя уважне й зосереджене.

— Ґітля, — каже Пінкас, і в його голос мимоволі закрадаються благальні нотки. — Пішла торік, коли… — Пінкас не знає, як його назвати, — він їздив по селах. Її бачили в Буську. Висока, молода.

— Я тебе звідкись знаю, — каже жінка.

— Я — Пінкас Абрамович зі Львова, її батько.

— Так, уже знаю, хто ти. Немає тут твоєї Ґітлі. Я вже рік її не бачила.

Хаві хочеться додати щось неприємне. Плюнути йому під ноги. Сказати щось на кшталт: «Може, турки її грають?» Але бачить, що з цього чоловіка немовби виходить усе повітря, його груди западають, він увесь маліє. Хаві він нагадує батька. Вона просить почекати, потім приносить йому трохи їжі, але старого вже немає біля брами.

Антоній Молівда-Коссаковський пише лист до Катажини Коссаковської

Молівда в Ловичі сідає за стіл і вмочає перо в каламар. Відразу робить велику ляпку. Для нього ляпка — це завжди якесь застереження. Засипає її піском, а потім обережно здряпує кінчиком ножа. Це забирає трохи часу. Нарешті починає писати:

Ясновельможна пані добродійко,

Велика нагорода чекає Тебе в небі за Твої старання у справі антиталмудистів, які вже у великій многості мандрують до Львова і, наче якісь цигани на передмісті, розбивають намети просто на землі — так горнуться до нової віри. Але Ти, вельмиповажна добродійко, як людина кмітлива й мудра, добре знаєш, що стоїть за цим не лише раптова любов до хреста, але й інші мотиви — можливо, не такі благородні, але цілком людські й зрозумілі.

Маю сказати, що вони написали ще одне прошення, і добре, що воно якимось дивом пройшло через мої руки. Коли глянув я на імена тих, що під ним підписалися, побачив там Саломона бен Еліяху Шора з Рогатина та Єгуду бен Нуссена, тобто Крису з Надвірної. Ось хто цю петицію зліпив.

Кров мені вдарила в голову, коли я це читав. Послухай лише, чого вони вимагають.

Насамперед скаржаться, що туляться в тісних селах Кам’янецького єпископа, що живуть з милостині та завдяки допомозі братів з Угорщини, що не мають ні харчу, ні роботи. Далі я зацитую: «Вимагаємо права найперше оселитися в Буську та Глинній, позаяк поселення ці правовірними здебільшого лишаються, там достойних способів заробітку шукатимемо: чи торгівлю, чи працю рук, аби лише без образи Бога. Не гадаємо-бо, щоб хтось із наших осів у шинку, аби з пияцтва й зіпсуття крові християнської поживи собі шукати, як талмудисти звикли».

І далі висувають умови: що після хрещення далі в спільноті жити хочуть, що пейсів не зголять і святкуватимуть не лише неділю, а й шабат, й імена свої єврейські поруч із новими католицькими залишать. Що свинини не їстимуть, одружуватимуться лише поміж собою і книги святі, зокрема Зогар, не віддадуть.

Як же я мав цей лист показати примасові? Вони ще й до того видрукували його у друкарні й на багато мов переклали. Тож я загалом переказав зміст листа, самого тексту йому не читаючи, на що примас сказав тоном остаточним і беззаперечним: «Що їх слухати? Диспут — гаразд, хай буде. Але відразу після диспуту — хрещення. Без жодних умов. Згодом побачимо, як вони житимуть, якими будуть християнами. Хай більше не зволікають».

Добре було б, якби Ти, превелебна пані, оскільки живеш неподалік від Іваного, якнайстрогіше застерегла Якова, що змарнує він шанс, даний йому та його людям, дозволяючи собі отакі зухвалі випади.

Ще попередити Тебе мушу: ходять чутки, що єпископ Солтик, загрузнувши в жахливих боргах, опинився в прикрому становищі й тому легко підпадає