Місячний камінь - Вилки Коллінз

На другий ранок, коли я ще снідав, несподівано з'явився містер Брефф. Він вручив мені невеликий ключ і сказав, що вперше в його житті йому сором за себе.

— Вона прийде?

— Прийде сьогодні поснідати з нами і проведе цілий день з моєю дружиною й дівчатами.

— Місіс Брефф і ваші дочки знають про ваш намір?

— Інакше не може бути. Але жінки, як ви вже встигли помітити, не дуже дотримуються принципів. Моя сім'я в даному разі не відчуває мук сумління. Річ у тім, аби звести вас із Речел, і моя дружина й дочки дивляться на засоби для досягнення мети із спокійною совістю, подібно до єзуїтів.

— Я безмежно вдячний їм. А що це за ключ?

— Ключ від хвіртки в задній стіні мого саду. Приходьте туди о третій годині. Зайдіть у сад і звідти через оранжерею — в будинок. Пройдіть маленьку вітальню й відчиніть двері, які ведуть у музичну кімнату. Там ви зустрінете Речел і побачите її одну.

— Як тільки я можу віддячити вам?

— А я вам скажу як. Не ганьте мене за те, що станеться потім.

Сказавши це, він пішов від мене.

Чекати треба було ще довго. Щоб якось провести час, я почав переглядати листи. Серед них був лист від Беттереджа. Я негайно розпечатав його. На моє здивування і розчарування, він починався з пробачень за те, що там не було якихось особливих новин. У дальшому реченні знову з'явився неминучий Езра Дженнінгс! Він зупинив Беттереджа, коли той повертався із станції, і запитав його, хто я такий. Довідавшись, як мене звати, він повідомив свого патрона містера Кенді, що бачив мене. Почувши це, містер Кенді сам приїхав до Беттереджа висловити свій жаль з приводу того, що ми не зустрілись. Він мав особливу причину бажати нашої зустрічі і просив, щоб йому дали знати, як тільки я знову буду в околицях Фрізінголла. Крім кількох фраз, характерних для філософії Беттереджа, оце і все, що було в листі мого кореспондента. Добрий, вірний старик признався, що написав його «скоріше із приємності писати мені».

Я всунув лист до кишені й через хвилину забув про нього, захоплений думками про свою недалеку зустріч із Речел.

Коли на годиннику гемпстедської церкви пробило третю годину, я всунув ключ містера Бреффа в замок дверей, зроблених у стіні саду. Вступивши в сад і замикаючи хвіртку із внутрішнього боку, признаюсь, я відчував деякий страх за те, що може статися. Крадькома озирнувся, боячись якого-небудь несподіваного свідка в одному з кутків саду. Але ніщо не підтвердило моїх підозрінь. Алеї саду були всі, як одна, пусті, і єдиними моїми свідками були пташки і бджоли.

Я пройшов через сад, вступив до оранжереї і пройшов маленьку вітальню. Поклавши руку на ручку протилежних дверей, я почув кілька жалібних акордів на фортепіано в сусідній кімнаті. Речел, бувало, так само безсистемно перебирала клавіші, коли я гостював у домі її матері. Я мусив зупинитись на якусь мить, аби зібратися з духом. Цієї хвилини моє минуле і сьогодення випливли переді мною, і контраст між ними вразив мене.

Ще мить, і я насмілився відчинити двері.

В ту хвилину, коли я з'явився у дверях, Речел встала з-за фортепіано.

Я зачинив за собою двері. Ми мовчки дивились одне на одного: нас розділяла вся довжина кімнати. Рух, який зробила Речел, вставши з місця, був, либонь, єдиним рухом, на який вона була здатна. Здавалося, що всі її душевні сили зосередилися в погляді на мене.

У моїй голові промайнула тривожна думка, чи не дуже раптово я з'явився? Я зробив кілька кроків до неї і промовив лагідно:

— Речел!

Звук голосу мого повернув її до пам'яті, і її щоки порожевіли. Вона мовчки пішла мені назустріч. Повільно, ніби діючи під впливом сили, яка не залежала від її волі, вона підходила до мене все ближче й ближче; тепла густа барва залила її щоки, жваві вогники засвітились у неї в очах. Я забув про мету, з якою прийшов до неї; забув про ганебну підозру, що лежала на моєму доброму імені; забув ті думки, те минуле, сучасне і майбутнє, чого я не мав права забувати. Я не бачив нічого, крім жінки, яку любив і яка все ближче підходила до мене. Вона тремтіла, вона стояла в нерішучості. Далі я вже не міг стримати себе — я обійняв її і вкрив обличчя поцілунками.

Була хвилина, коли мені здавалося, що на мої поцілунки відповідають, хвилина, коли мені здавалося, що й вона також забула про все. Не встигла ще ця думка промайнути у мене в голові, як її перша ж свідома дія примусила мене відчути, що вона все пам'ятає. З криком смертельного переляку вона відштовхнула мене з такою силою, що навряд чи я встояв би проти неї, якби й захотів цього. В її очах побачив я нещадний гнів, а на вустах — безжалісне презирство. Вона зміряла мене поглядом згори донизу, ніби перед нею була незнайома людина, що образила її.

— Ви боягуз! — сказала вона. — Ви підлий, жалюгідний, безсердечний боягуз!

Такими були її перші слова! Найбільш нестерпний докір, який тільки жінка може зробити мужчині, вона підібрала й адресувала мені.

— Я пам'ятаю дні, Речел, — відповів я, — коли ви могли делікатніше сказати мені, що я вас образив. Прошу пробачення.