Книги Якова - Ольга Токарчук
— Якщо земля, то лише на єпископських землях. Лише Церква! Хто задурно євреям землю давав би? — каже хтось.
— Або королівська… — додає інший голос. — Найкрасивіше — там, де Збруч впадає в Дністер.
— Хто євреям давав би землю біля річки? — сумнівається третій.
— Небагато… Ліс, а до лісу шматок. І річечку якусь маленьку, як-от Стрипа. Щоб стави рибні загатити і коропів розводити, — мріє Хава.
— Але хто дасть євреям таке багатство? — знов чути голос, сповнений сумнівів.
— Але ж ми вже не євреї. Чи все-таки євреї?
— Ми завжди будемо євреями, лише такими, що самі із собою.
Добре було б отак жити, самим із собою, нікому нічого не пояснювати, нікому не підкорятися, козаків не боятися, Церкви триматися, землю обробляти, торгувати, дітей народжувати, мати свій сад і крамницю, хоч би маленьку. За хатою розбити грядки, овочі вирощувати.
— А в Гусятині синагогу ти бачила? — питає раптом Хаву старий і глухий Левінський. — Не бачила? Ай-яй-яй! Тоді ти нічого не знаєш. Та — найбільша і найгарніша.
За вікном галасують діти. Вдають, що б’ють одне одного палицями і стріляють з гармат, за які їм правлять старі стебла дягелю. Разом з єврейськими дітьми бавляться християнські, які з цікавості приходять сюди з сусіднього села. Вони вже розподілили ролі, не зважаючи на походження. Одні — татари, інші — москалі. У бою палицями зникають усі відмінності.
Про конюха й науку польської мови
Польське слово «masztalerz»[130] дуже смішить Якова.
Вони вчаться польської мови пополудні, всі разом, жінки й чоловіки. Вчить їх Хаїм Варшавський і ще один Хаїм, молодий, із Шорів. Починають вони зі звичайних слів: стіл, ніж, ложка, тарілка, кухоль. Кажуть: «дай мені ніж», «візьми кухоль», «дай тарілку», «маєш тарілку, masz talerz».
Але ж «masztalerz» — це конюх! Яків добре знає це слово, і тепер його веселить це співзвуччя. За вечерею він подає Нахманові тарілку й каже:
— Masz talerz.
Всі, хто знає, у чому річ, вибухають сміхом. Нахман — ні.
Яків отримав від Шорів ту польську книжку і тепер вчиться за нею читати. Йому допомагала Віттель, але вона й сама не дуже вміє читати польською, тому найняли вчителя. Це молодий гувернер із місцевого маєтку. Приходить через день. Читають про тварин. Перший фрагмент, який Яків читає самостійно, описує тварин у Ноєвому ковчезі:
Тварин ех putri materia, або з гнилі народжених, як-от глисти чи блохи, не було, бо ті завжди можуть genus suum reparare[131], навіть коли загинуть. Де тільки щось зіпсується, зігниє, там хробаччя заводиться. Ніремберґіус, автор, у «Натуральній історії»[132] каже, що тих тварин Господь БОГ не сотворив, мати ж їхня — corruptia, сиріч гниль.
Важко зрозуміти бодай щось, коли читаєш польською. Дивна мова.
Про нові імена
Так само, як спершу обрав сімох жінок, згодом Яків обирає дванадцятьох чоловіків у свою найближчу свиту. Каже їм прибрати собі імена апостолів, як було в Євангелії. Її тут, в Іваному, читають щовечора.
Першим Яків обирає Нахмана і ставить праворуч від себе; відтепер Нахман буде Петром. З іншого боку ставить старого Моше — той буде другим Петром. До них приєднуються Осман із Чернівців і його син; вони зватимуться Яків Старший і Яків Молодший. Далі в спеціальному місці, немовби посередині, Яків ставить Шломо Шора, який вже раніше прибрав собі ім’я Францішек, тобто Франциск, і прізвище Воловський. За ним стоїть Криса, який назвався Бартоломеєм. З другого боку стає Еліша Шор, названий відтепер Лукою, тобто Лукашем Воловським, а по обидва боки від нього — Єгуда Шор, віднині Іван, себто Ян Воловський, і Хаїм з Варшави — Матей, Матеуш. Насамкінець приступають Гершеле під іменем Другий Іван, Моше з Підгайців, названий Томою, і Хаїм з Буська, який відтепер буде Павлом.
Шломо Шор, тобто Франциск Воловський, найстарший син Еліші, тлумачить усім своє вчення про імена. Хай кожен думає про нове, християнське. Перераховує їм на пальцях дванадцятьох апостолів, але сам хоче зватися Франциском. Хто такий цей Франциск? — питають його.
— Мені це ім’я найбільше сподобалося, — каже він. — І ви оберіть собі імена старанно й без поспіху. До своїх нових імен надто не звикайте. Ані до країни, ані до мови, хоч нею слід говорити. Імена наші виникають ще перед нашим народженням, звук, що їх творить, відповідає певному акордові всесвіту. Ці імена — правдиві. А ті, що їх носимо на вулиці, на базарі, їдучи бричкою по болоті, або ті, що ними кличуть нас інші, — тимчасові. Це імена ужиткові, як робочий одяг, що його, попрацювавши, знімаєш. Ціна їхня невелика. Одного разу — так, іншого — сяк.
Але Віттель це все одно турбує. Якось вона питає Якова:
— Треба ж подумки називати себе якимось іменем? Говорити про себе: я — Віттель, я — Яків, правда ж? Тож як себе називати?
Яків відповідає, що завжди називав себе «Яків». Але не я к и й с ь там Яків, а саме т о й Яків, єдиний.
— Той, що вві сні побачив драбину? — здогадується Віттель.
Але Яків заперечує:
— Ні, ні. Той, що одягнув на себе шкуру тварини й підставився під руку батька, щоб він сприйняв його за свого коханого Ісава.
Єнта це все бачить згори, дивиться, як імена відділяються від людей, що їх носять. Поки що ніхто через це не переймається, всі називають одне одного по-старому: Хаїм, Спринеле, Лея. Але ці імена вже втратили блиск, стали матовими, наче напівскинута шкіра вужа, з якої відходить життя. Так відбувається з іменем Песеле: воно сповзає з неї, наче надто велика сорочка, а під ним уже дозріває нове ім’я Гелена. Поки що воно тоненьке, як нова, ще майже прозора шкірка на місці опіку.
«Вайґеле» починає звучати якось неоковирно і ніяк не пасує до цієї делікатної, худорлявої, але сильної дівчини із завжди гарячою й сухою шкірою, яка зараз несе коромисло з відрами. Відра повні води. Вайґеле, Вайґеле… Якось перестало їй це
