Книги Якова - Ольга Токарчук
Якось раз Моше взяв із кухні тісто для хал, приніс його і почав ліпити з нього якусь форму. Ми довго сміялися — особливо Яків, — бо важко уявити речі більш непоєднувані, ніж Моше та кухня.
— Що це таке? — запитав він нас, показуючи результат своєї роботи.
Ми побачили на столі виліплений з тіста алеф. Так в один голос йому й відповіли. Тоді Моше взяв кінці літери й кількома простими рухами їх випрямив.
— А це що таке?
Перед нами був хрест.
Адже, як розтлумачив Моше, свята літера є праобразом хреста, його первісною формою. Якби вона була живою рослиною, то виросла б у хрест. У хресті ж міститься велика таїна. Бо ж Бог — єдиний в трьох особах, і до троїстого Бога ми додаємо Шехіну.
Але це знання було призначене не для всіх. Люди, що зібралися в Іваному, були такого різного походження і мали такий розмаїтий досвід, що ми вирішили не відкривати їм істини, аби вони не зрозуміли її хибно. Коли вони питали мене про Трійцю, я торкався рукою чола і казав: «Бог Авраама, Ісаака та Якова».
Були й такі розмови, які ми вели в найтіснішому колі, впівголоса, бо стіни хат тонкі. Коли ми закінчували писати листи, пальці наші були заляпані чорнилом, очі втомлені, і ми відпочивали, дивлячись на неспокійне полум’я свічок. Тоді Молівда розповідав нам про вірування тих богомилів, як він їх називав, а ми з подивом відзначали, що в нас із ними багато спільного. Здавалося, стежка, якою всі ми йшли, спочатку була єдина, а потім розгалузилася. І може, колись вона знов зійдеться воєдино, як наші шляхи в Іваному.
Хіба саме життя не є чужим цьому світові? Хіба ми та наш Бог не є йому чужими? І чи не тому господарям цього світу ми здаємося іншими, далекими, страшними й незбагненними? Але й для нас, чужих, цей світ є незбагненним — і його закони, і його звичаї. Оскільки ми приходимо здалеку, ззовні, мусимо терпіти долю чужинця, самотнього й безборонного, нікому не зрозумілого. Ми — чужі серед чужих, чужі подвійно. Євреї серед євреїв. І весь час сумуємо за домом.
Позаяк стежки цього світу нам не відомі, ми бродимо навпомацки, беззахисні, знаючи лише те, що ми — чужі.
Молівда казав: тільки-но ми, чужі, пристосуємося, долучимося до радощів цього світу, відразу забудемо, звідки ми прийшли і де наше коріння. Тоді закінчиться наша недоля, але за це ми заплатимо власною пам’яттю. І це — найтяжче в долі чужого. Тож мусимо пам’ять про власну чужість стерегти, як найбільшу коштовність. Маємо дивитися на світ як на місце нашого вигнання і закони його сприймати як чужі…
Коли Нахман закінчує писати, вже світає, і за мить півень за вікном кукурікає таким драматичним голосом, що Нахман здригається, наче він сам — нічний демон, який боїться світла. Занурюється в теплу постіль і довго ще лежить навзнак, неспроможний заснути. Його голову заповнюють польські слова, які складаються в речення, і він несподівано для себе наново складає подумки свою молитву про душу, але вже польською. А оскільки вчора до села приходили цигани, то й вони застрибують у текст, цілим табором:
Як моряк, що поборює хвилі,
Як цигани, що довгі милі
Не лічать, — так моя душа
Тікає від вас, поспіша.
Її не зачиниш у слові,
Не замкнуть її двері дубові
Чи ґрати в’язниці тяжкої,
Де знають, хто й скільки накоїв
І хто від народження винен.
За душею не маю провини:
Невловні її речовини.
Мій Боже, впусти у покої.
Душа моя — вірний твій свідок,
Подай же їй вічний осідок.
І Нахман непомітно засинає.
Про гасіння свічок
Вночі з 14 на 15 липня, коли вже визначено дату наступного диспуту, чоловіки й жінки збираються у світлиці, щільно зачиняють віконниці й запалюють свічки. Неквапно роздягаються, дехто акуратно складає одяг, наче збирається до микви. Всі стають навколішки на дерев’яній підлозі, Яків бере хрест. Ставить його на лаву, потім цілує фігурку, маленький терафім, що його привезла Хая. Кладе його поруч із хрестом. Потім запалює високу свічку і встає. Починає ходити колом, голий волохатий чоловік. Його прутень теліпається між ногами. Полум’я свічок полохливо вихоплює з темряви інші тіла. Сірувато-солом’яні й золотаві голови схилені на груди.
Тіла — аж надто матеріальні. Видно грижу Моше та обвислий після багатьох пологів живіт Віттелі. Вони крадькома поглядають одне на одного, поки Яків ходить колом, бурмочучи молитву: «В ім’я Великого Першого… в ідеї життя зі світла від світла». Важко зосередитися на словах, коли тут, у цьому мерехтливому світлі, оголився якийсь інший світ. Одна з жінок починає нервово хихотіти, і тоді Яків зупиняється, люто задмухує свічки. Відтепер усе відбуватиметься в темряві. У справі, яка їх чекає, темрява є бальзамом.
Через кілька днів Яків велить їм стати в коло, яке називають циркулем, і так вони стоять цілий вівторок, середу й четвер до полудня. Стоять удень і вночі, усі разом, колом. Відпускають дружину Ісаака, бо вона непритомніє вже через кілька годин і мусить лягти. Решта стоїть. Розмовляти їм заборонено. Гаряче. Здається, чутно, як по їхніх обличчях стікають краплини поту.
Людина, що не має клаптика власної землі, не гідна називатися людиною
— Якщо десь є красивіше кладовище, ніж у Сатанові, то я босоніж піду до Львова, — каже Хаїмова Хава.
І хоч жодного приводу для розмов про смерть нема і мірятися кладовищами немудро, все ж цвинтар дійсно гарний: так м’яко спускається до річки. Всім він подобається.
— Точнісінько як цвинтар у Королівці, — додає Песеле, яка живе тут із сім’єю від травня. — Хай тобі буде: ваше кладовище — на другому місці.
— Але наше, заміське сатанівське, більше, — не здається Хаїмова Хава. — Звідти видно пів світу. Внизу на річці стоїть млин, довкола — вода, в якій плавають качки та гуси…
Той млин орендує її батько, і колись він перейде в їхню власність, згідно з законом хазаки — спадкового права оренди. Саме містечко розташувалося на пагорбі, і в очі одразу впадають дві речі: невеличкий панський замок, уже
