Книги Якова - Ольга Токарчук
Отже, для нас, людей, добро полягає в дечому іншому, ніж для Бога. Для нас воно є напругою між досконалістю Бога та його самоусуненням задля створення світу. Для нас добром є неприсутність Бога там, де він міг би бути.
Нахман розтирає задубілі пальці. Але думки самі напирають на нього, і він не може зупинитися:
Коли розбилися посудини і виник світ, він одразу почав пнутися туди, звідки впав; підійматися, набувати різних форм — від менш до більш досконалих. Світ здіймається дедалі вище, здобуває нові блага й додає їх до вже здобутих, сполучає іскри, вивільнені зі шкаралущі матерії, і творить із них світло. Це — тіккун, процес лагодження, в якому людина може допомогти. Це ненастанне піднесення світу мусить порушувати закони і творити нові, щоб далі знов через них переступати. У цьому світі мертвої шкаралущі немає нічого стабільного. Все, що не рухається вгору, падає вниз.
Це останнє речення його заспокоює. Він потягується, дивиться на сплячу Вайґеле і раптово розчулюється.
Коли ми, співаючи, переходили через Дністер — цього разу відважно, не криючись, бо мали в руці королівський лист, який давав нам усі права в цій країні, — я подумав, що все наче укладається в кам’яний візерунок: кожен із нас є окремим кольором, і коли нас розкидати, між нами не видно жодного зв’язку, жодної спільності, але коли ми укладені як слід, відразу вимальовується чіткий, ясний образ.
Іване було дане нам, аби ми створили тут велику родину, яка житиме довгі роки, і навіть якщо якась сила знов нас розкидає, якщо загубимося в далеких світах, те спільне, що виникло в Іваному, залишиться. Бо тут ми вільні.
Якби ми здобули власну землю, — каже Яків, — якби вона стала нашою на все життя наше і наших дітей, аби ми могли розпоряджатися нею згідно з нашими законами, нікому дороги не переходячи, то не боялися б смерті. Той, у кого є клапоть своєї землі, стає безсмертним.
У Вільні був один мудрець, який звався Гешель Цореф, і він учив, що, згідно з гематрією, існує нумерологічна тотожність між словом Полін, тобто Польща, та іменем біблійного онука Ісава — Зефо. Ангелом-охоронцем Ісава та його родини є Самаель, і він-таки є опікуном Польщі. Правильна назва Польщі — Царство Едому. Ім’я Зефо містить ті самі гебрайські літери, що й Зафон, тобто північ, і мають вони те ж числове значення, що й Полін-Літа, себто Польща-Литва. А в Єремії 1:14[129], як відомо, йдеться про те, що спасіння почнеться з краю на півночі, тобто з Польщі та Литви.
Едом є країною Ісава, але тут і тепер, у темряві світу, Едом означає Польщу. Піти до Едому — це вирушити до Польщі. Це очевидно. Саме тут ми маємо прийняти релігію Едому. Так казав Еліша Шор ще у Смирні, і я теж так казав. Тепер усе це здійснюється, але нічого не було б, якби не Яків.
Коли я дивлюся на нього, переконуюся, що є люди, які мають у собі щось невимовне — таке, що викликає в інших повагу та шану. Не знаю, що воно таке: може, тілесна постава, може, високо піднята голова чи проникливий погляд, а може, хода. Чи, можливо, якийсь дух, що вони його випромінюють? Чи ангел, який їх супроводжує? Досить, аби така людина десь з’явилася — чи то в убогій повітці, чи в пишній палаті, — і всі погляди вмить звернено до неї. В очах з’являється захват і повага, хоч іще нічого не зроблено, не пролунало жодного слова.
Я багато разів уважно придивлявся до його обличчя, навіть тоді, коли він спав. Уже не раз я казав: його обличчя не є красивим, але буває таким. Його обличчя не є й потворним, але буває таким. Його очі — іноді такі лагідні й сумні, як у дитини. І ті самі очі вміють дивитися жорстоко, поглядом хижака, який вистежує жертву. Вони тоді випромінюють щось таке глумливе, знущальне, що тілом пробігає мороз. Я не знаю навіть, якого вони кольору, бо й він змінюється. Іноді бувають геть чорні, без зіниць, непроникні. Іншого разу набувають золотаво-бронзових відтінків, як темне пиво. Якось я зауважив, що у своїй найсокровеннішій глибині вони жовті, як у кота, і лише у присутності інших Яків притемнює їх, наче прикриває м’якою тінню.
Я дозволяю собі писати про Якова так, бо люблю його. А позаяк люблю, даю йому більше прав і привілеїв, ніж будь-кому іншому. Лише боюся потрапити в пастку любові сліпої, надмірної й хворобливої. Як отой Гершеле, який ладний спати у нього в ногах, наче собака.
Про Двійню, Трійцю та Четверицю
Ми в Іваному багато роздумуємо про Трійцю, і здається мені, що я вже вловив її сенс.
Бо в чому ж наше завдання, якщо не у відшукуванні рівноваги між єдністю Бога та множинністю світу, ним сотвореного? А ми самі, люди, хіба не вкинуті у те «між» — між Єдиним і всіма поділами світу? Те незбагненне «між» має свою критичну точку — Двійню. Таким є перший досвід мислячої людини, коли вона помічає прірву, що відокремлює її від решти світу. Це болісне Два, фундаментальна тріщина створеного світу, яка народжує різні суперечності й дуалізми. Це і те. Я і ти. Ліве й праве. Сітра Ахра, себто другий бік, лівий бік, демонічні сили в образі потовчених посудин, з яких витік світ у мить їхнього розбиття (швірат га-келім) — ось чим є Двійня. Можливо, якби на світі не було Двох, він був би геть інший, хоч уявити це важко. Мабуть, Якову це під силу. Ми якось до пізньої ночі мордувалися над цим завданням, аж доки розум наш не почав пульсувати в цьому ритмі: два, два, два…
Свята Трійця, наче мудра жінка, погоджує суперечності. Двійня ж, як молода сарна, перестрибує через неї. Саме тому Трійця є святою — вона приборкує зло. Але оскільки Трійця ненастанно дбає про рівновагу, яку сама ж і порушує, вона
