Місячний камінь - Вилки Коллінз

Я вирушив на станцію пішки в супроводі, цілком зрозуміло, Габріеля Беттереджа. Лист поклав у кишеню, а сорочку заховав у дорожній мішок, аби показати те й інше містерові Бреффу, перш ніж засну цієї ночі.

Ми мовчки вийшли з будинку. Вперше, відколи я його знаю, старий Беттередж не знаходив про що говорити зі мною. Зате я мав дещо йому сказати і тому почав розмову, як тільки ми вийшли з воріт парку.

— Раніш ніж поїду в Лондон, — почав я, — хочу поставити вам два запитання. Вони стосуються мене і, я думаю, вельми здивують вас.

— Якщо тільки вони виб'ють з моєї голови лист цієї бідної дівчини, містере Френклін, нехай роблять зі мною все, що тільки хочуть. Будь ласка, здивуйте мене, сер, якнайшвидше.

— Моє перше запитання, Беттередж, ось яке: чи не був я п'яний увечері в день народження Речел?

— Ви — п'яні? — вигукнув старий. — Навпаки, саме це і є вашою великою вадою, містере Френклін, що ви п'єте тільки за обідом і не пригубите й чарки після нього!

— Але день народження — особливий день. Я міг зрадити своїй звичці саме цього вечора.

Беттередж подумав хвилинку.

— Ви таки зрадили своїй звичці, сер, — сказав він. — І я скажу вам, як саме. Ви здавались страшенно недужим, і ми умовили вас випити кілька крапель віскі з водою, аби трохи підбадьорити вас.

— Я не звик до віскі з водою. Цілком можливо…

— Стривайте, містере Френклін. Я також знав, що ви до цього не звичні. А тому я налив вам пів чарки нашого п'ятдесятирічного старого коньяку і — як не сором мені! — розвів цей благородний напій повною склянкою холодної води. Від цього не змогла б сп'яніти дитина, а тим більше дорослий чоловік.

Я знав, що можу цілком покластись на його пам'ять у таких справах. Значить, думати про те, що я був напідпитку, було абсолютно неможливим. Я перейшов до другого запитання.

— До того, як мене відправили за кордон, Беттередж, ви знали мене, коли я був дитиною. Скажіть відверто, чи не було чогось дивного в мені після того, як я засинав? Чи не бачили ви, щоб я коли-небудь ходив сонний?

Беттередж зупинився, подивився на мене якусь мить, похитав головою і вів далі:

— Бачу, куди ви гнете, містере Френклін, — сказав він. — Ви намагаєтесь пояснити, як фарба без вашого відома опинилась на вашій нічній сорочці. Не так це легко, сер. Ви на тисячі миль від істини, сер. Гуляти сонним? Та ви ніколи в житті не робили нічого подібного!

Знов я відчув, що Беттередж каже правду. Ніколи — ні вдома, ні за кордоном я не був самотній. Коли б я був сновидою, сотні людей помітили б цю мою особливість і, співчуваючи мені, попередили б мене про таку хворобу і вжили б якихось заходів.

І проте, допускаючи все це, я чіплявся — з настирливістю, природною і простимою за даних обставин — то за ту, то за другу з єдиних двох обставин, що могли вияснити жахливе становище, в якому я годі перебував. Помітивши, що я не зовсім був задоволений, Беттередж хитро натякнув на пізніші події в історії Місячного каменя і розбив мої теорії раз і назавжди.

— Давайте спробуємо думати інакше, сер, — сказав він. — Додержуйтеся своєї думки, але подивіться, яка далека вона від істини. Коли вважати, що нічна сорочка є доказом, — а я цьому не вірю, — ви б не тільки вимазались об пофарбовані двері, самі не знаючи цього, але також узяли б і алмаз, самі не знаючи того. Чи не так?

— Цілком вірно. Кажіть далі.

— Дуже добре, сер. Припустимо, що ви були п'яні або сонно блукали, коли взяли алмаз. Цим можна пояснити те, що сталося в ніч після дня народження. Але як ви поясните те, що сталось далі? Алмаз було надіслано в Лондон після цього. Алмаз було віддано під заставу містерові Люкеру. Хіба ви робили щось подібне, нічого не знаючи про це? Невже ви були п'яні, коли я вас проводжав у кабріолеті в суботу ввечері? І хіба ви крізь сон пішли до містера Люкера, коли поїзд довіз вас до кінця вашої подорожі? Вибачте мені, містере Френклін, коли я скажу, що вас так пригнітила ця справа, що ви просто нездатні оцінити все самі. Чим швидше ви порадитеся з містером Бреффом, тим швидше виберетеся з безвиході, в яку тепер попали.

Ми дійшли до станції за кілька хвилин до відходу поїзда.

Я поспішно дав Беттереджу мою лондонську адресу, аби він міг написати мені, коли буде потрібно, обіцяючи зі свого боку повідомити його про новини, якщо вони у мене будуть. Зробивши це і вже прощаючись із ним, я випадково глянув у бік лотка з книгами й газетами. Там знову стояв помічник містера Кенді, ця людина незвичайної зовнішності, і розмовляв з господарем лотка! На мить наші очі зустрілись. Езра Дженнінгс зняв капелюха. Я відповів на привітання і сів у вагон, коли поїзд уже рушив. Мені здається, що думати про щось інше, що, власне, мене не обходило, було для мене великим полегшенням. Як би там не було, я знову вирушив у важливу подорож, що мала привести мене до містера Бреффа. Ідучи, я думав — признаюсь, досить дивні думки це були, — що бачив людину із шпакуватим волоссям двічі за один день!

Я прибув у Лондон у такий час, що в мене не було ніякої надії застати містера Бреффа в його конторі. Отож я з вокзалу поїхав до нього додому в Гемпстед і потурбував старого стряпчого, який куняв собі в своїй їдальні з улюбленою моською на