Книги Якова - Ольга Токарчук
Тепер Яків сам корчить гримаси, а діти їх повторюють. Здалеку видно високу постать Якова, який іде попереду й робить дивні рухи, а діти його наслідують. Викидають ноги вперед або підстрибують через кожні кілька кроків, вимахують руками. Такою вервечкою вони ходять довкола ставків, у яких після зими вода очистилася й тепер іде брижами, відбиваючи небо. До гри приєднуються деякі дорослі. Старий Моше з Підгайців, удівець, якого вже засватали з молоденькою п’ятнадцятилітньою Малкою із Лянцкоруня, набрався завзяття і теж пішов до Яковового танцю слідом за майбутньою дружиною. Це додає сміливості іншим, бо Моше — мудрець, тож знає, що робить, не боїться подати себе на сміх. Зрештою, чи варто боятися бути смішним? Хіба сміх не на нашому боці? — думає Нахман, і собі приєднуючись до веселої вервечки. Підстрибує, наче м’яч, намагається втягти в танець Вайґеле, таку делікатну, гнучку, але вона відвертається сердито. Вайґеле ще надто дитинна, аби бавитися в дитину. Зате Віттель переконувати не доводиться, вона міцно хапає за руку Нахмана, її повні перса смішно підстрибують. Слідом за Віттеллю ідуть інші жінки, покинувши розвішування білизни, годування немовлят, доїння корів і вибивання постелі. Помічаючи це, їхні чоловіки перестають рубати дрова, кидають сокири на пнях. Ще трохи поживе півень, з якого сьогодні мають зварити бульйон. Єрухім спускається з драбини, стоячи на якій лагодив стріху, і хапає за руку розсміяну Хаю. Яків веде радісну процесію поміж хатами, через повалений паркан, крізь відчинену навстіж стодолу, далі — по греблі між ставками. Кожен, хто їх бачить, або спиняється здивовано, або негайно приєднується. Нарешті всі повертаються до місця, з якого вирушили, розпашілі, втомлені сміхом і вигуками. І раптом виявляється, що їх багато, значно більше, ніж було на початку. Точніше, тут майже всі. Якби хтось чужий в цю мить опинився в Іваному, подумав би, що то село дурнів.
Увечері старші збираються в найбільшій хаті. Стоять колом, пліч-о-пліч, чоловіки й жінки поперемінно. Спершу співають, потім читають молитву, похитуючись і тримаючись за руки. Відтак до пізньої ночі Яків навчає, тобто розповідає байки, як він сам це називає. Нахман намагається їх слово в слово запам’ятовувати, а повернувшись до себе, записує, всупереч забороні. Це забирає чимало часу, тому він ходить постійно невиспаним.
Притча про скрижалі
Це притча, яку всі в Іваному знають напам’ять.
Коли євреї збиралися виходити з Єгипту, світ уже був готовий до спасіння, все лише чекало — і вгорі, і внизу. Це виглядало приголомшливо: вітер геть вщух, завмерло листя на деревах, хмари на небі пливли так повільно, що лише найтерплячіші могли помітити їхній рух. Те саме було і з водою: вона стала густою, як сметана, а земля — навпаки, рідкою, пливкою, і часто люди вгрузали в неї по кісточки. Не співав жоден птах, не літала жодна бджола, море заспокоїлося, люди замовкли, було так тихо, що було чутно, як б’ються серця найменших тваринок.
Усе спинилося в очікуванні нового Закону, всі погляди були скеровані до Мойсея, який підіймався на гору Сіон, аби взяти його з рук Бога. Сам Бог вигравіював Закон на двох кам’яних скрижалях, щоб видимий він був для людських очей і зрозумілий для людського розуму. Була це Тора де-Ацілут.
Але поки Мойсея не було, його народ віддавався спокусам і гріху. Спускаючись із гори, Мойсей побачив, що відбувається, і подумав: «Я залишив їх так ненадовго, а вони вже встигли нагрішити. Тож вони не гідні такого м’якого й поблажливого Закону, який послав їм Бог. І, охоплений розпачем, розбив скрижалі об землю. Ті розсипалися на тисячу уламків і обернулися в порох. Тоді зірвався страшний вітер, який кинув Мойсея на скелі, збурив хмари й воду, і земля знову затверднула. І збагнув Мойсей, що народ його не доріс до Закону свободи, Закону спасенного світу. Цілий день і ніч сидів він, спершись об скелю, і дивився на багаття, що палали в таборі внизу, чув голоси, удари бубнів, музику, плач дітей. Тоді прийшов до нього Самаель в образі ангела й надиктував йому заповіді, які відтепер мали тримати в шорах народ Божий.
Щоб ніхто не пізнав істинного Закону свободи, Самаель ретельно позбирав уламки розбитої Тори де-Ацілут і розсіяв їх світом, багатьма релігіями. Коли прийде Месія, то муситиме ввійти до царства Самаеля, щоб зібрати уламки скрижалей і знов явити Закон світові.
— А яким був той зниклий Закон? — питає Вайґеле Нахмана, коли вони лягають до сну.
— Хто зараз скаже? Він же розбитий, — обережно відповідає Нахман. — Добрим був той закон. Шанував людей.
Але Вайґеле не відступає.
— Чи він був протилежністю до того, який маємо тепер? Якщо в нашому сказано «не чини перелюбу», то там було «чини перелюб»? Якщо «не убий», то «убий»?
— Все не так просто.
— Ти завжди так кажеш: «Все не так просто. Все не так просто…» — передражнює вона його. Натягає на худі ноги вовняні панчохи.
— Бо людям хочеться простих пояснень. Їм треба все спрощувати. А оскільки нічого не можна записувати, все взагалі перетворюється на якусь нісенітницю… Те чорне, те біле… Ніби лан перекопати. Все, що просте, — небезпечне.
— Я хочу все зрозуміти і не можу.
— Вайґеле, на все свій час. Це благословення. Відколи прийшов Шабтай, давній закон Мойсеїв, той, що походить від Самаеля, більше не має сили. Саме так пояснюють те, що володар наш Шабтай Цві пристав на іслам. Бо побачив він, що Ізраїль, тримаючись закону Мойсеєвого, не служить Богу правди. Тому-то Володар наш відрікся Тори і перейшов у віру Магометову…
— Як ти тому всьому даєш лад, Нахмане? Навіщо воно тобі? Хіба ж істина не проста? — сонно говорить Вайґеле.
— …а ми йдемо до Едому. Бог обрав нас для таких вчинків.
Вайґеле не відповідає.
— Вайґеле?
Тиша, чути лише рівне дихання дівчини.
Нахман вилазить з-під ковдри обережно, щоб її не розбудити, і запалює маленький каганець. Затуляє його дошкою, щоб не було видно знадвору. Він писатиме. Накидає на плечі рядно. І починає:
Рештки. Вісім місяців спільноти Господньої в Іваному
В Ейн Соф, себто в самому Нескінченному, в божественному джерелі, існує абсолютне добро, що є початком і джерелом усього істинного і доброго
