Книги Якова - Ольга Токарчук

Довірений посланець приносить листа від Молівди, коли комета вже поволі гасне. Сушачи намоклий одяг в кімнаті біля багаття, посланець розповідає, що по цілому Поділлі комета наробила великого страху і багато хто твердить, що наближаються пошесть і погроми, як за Хмельницького. А ще — голод. І війна з Фрідріхом докотиться аж сюди. Всім зрозуміло, що почалися останні дні.

Коли до кімнати входить Яків, Нахман мовчки, з серйозним, непроникним обличчям простягає йому лист. Яків не здатен його прочитати, тож дає Хаї, але й вона мучиться з закарлючками, лист мандрує з рук до рук, аж доки повертається до Нахмана. Той читає, і на його обличчі розквітає широка усмішка, хитра й зухвала. Йдеться про те, що примас Лубєнський задовольнив їхнє прохання. Диспут відбудеться влітку, а відразу після нього — хрещення.

Цієї новини чекали довго й нетерпляче. Так, це було неминуче. Коли Нахман ділиться звісткою, западає тиша.

Нелегко зробити перший крок. Їх так уперто вчили, як слід чинити, що це закарбувалося в пам’яті навіки. А тепер треба все це викреслити, витерти Мойсеєві скрижалі з фальшивими заповідями, які їх тримають в ув’язненні, наче тварин у клітці. Не роби того, не роби іншого. Межі неспасенного світу зроблені з заборон.

— Потрібно просто вийти з себе. Поставити себе поруч, — пояснює згодом Нахман Вайґеле. — Ця ситуація схожа на витискання гною з болючого прища. Найважче — вирішити і зробити перший рух; далі все котиться природно. Це акт віри, наче стрибаєш у воду вниз головою, не відаючи, що там на дні. І виринаєш цілком оновленим. Наче хтось, хто поїхав у далекі краї й повернувся, і несподівано зрозумів: усе, що йому колись здавалося природним і очевидним, є місцевим і дивакуватим. А те, що скидалося на чуже й химерне, тепер є своїм.

Але Нахман знає, що найбільше цікавить Вайґеле. Всі про це питають. Усі питають про злягання, наче це найважливіше. Не про чесноти, не про внутрішні муки через духовні питання, ні. Всіх цікавить одне. Це Нахмана дуже розчаровує. Люди не надто відрізняються від тварин. Коли розповідати їм про злягання, про всі ті речі, що нижче пояса, вони аж пашать від цікавості.

— Хіба є щось лихе в тому, що одна людина поєднується з іншою? А злягання — то хіба погано? Треба віддатися йому і не думати забагато. І врешті-решт насолода благословить цей вчинок. Але й без насолоди добре, а може, й краще. Бо усвідомлюєш, що переходиш Дністер і опиняєшся у вільній країні. Уяви собі це, коли з’явиться бажання.

— Не хочу, — каже Вайґеле.

Нахман зітхає: для жінок це завжди було більшою проблемою. Вочевидь, вони міцніше тримаються давніх законів, бо за природою своєю боязкі й соромливі. Яків каже, що з ними так, як із рабами (бо хто ж, як не вони, є рабинями світу?): вони не знають про свою свободу, бо їх не вчили бути вільними.

Люди досвідченіші, старші, використовують це, як колись микву. І тіло, і серце прагнуть цього. Коли настає час гасити свічки, починається свято. Бо любов добра, немає нічого поганого в тому, що хтось із кимось лягає. Між людьми, чиї тіла злились, виникає особливий зв’язок, тонкий і невимовний, бо немає слів, які точно описують характер такої взаємності. Буває, що після цього люди стають близькими, як брат і сестра, горнуться одне до одного, а буває й так, що відчувають сором і мусять притиратись одне до одного, звикати. Іноді навіть в очі одне одному не можуть глянути, і тоді ніхто не знає, що і як з ними буде.

Одні люди більше горнуться одне до одного, інші менше. Складні це справи. Жінки на них знаються найкраще. Вони краще, ніж чоловіки, можуть їх пояснити. Чому, наприклад, Віттель завжди уникала Нахмана, а Нахмана завжди тягнуло до Хаї Шор? І чому виникла така глибока приязнь між молодою Яхне з Буська та Ісааком Шором, хоч обоє одружені?

Те, що було досі заборонене, тепер не просто дозволене, а бажане.

Всі знають, що Яків переймає на себе ті найтяжчі Чужі Вчинки — звідти в нього та незвичайна сила. Той, хто йому в цьому допомагає, теж буде благословенний.

Втім, найбільшу силу мають вчинки не тілесні, а ті, що пов’язані зі словом. Бо ж світ створений зі слів, і слово — його підвалини. Найпотужнішим же Чужим Вчинком, Винятковим Актом, є вимовлене вголос Ім’я Бога: Шем га-Мефораш.

Невдовзі Яків зробить це в присутності найближчих — двох кіл обраних, чоловіків і жінок.

Нещодавно вони їли некошерний хліб і свинину. В однієї з жінок почалися судоми, але не від м’яса — м’ясо було цілком свіжим, — а від того, що вчинила такий переступ.

— Це не звичайний вчинок. Це — дещо особливе. Маасім Зарім, Чужі Вчинки, — каже Яків, вимовляючи ці слова так, наче щось пережовує, наче розгризає свинячий хрящ.

— У чому сенс Чужих Учинків? — питає хтось неуважний.

Яків повторює все спочатку:

— Ми маємо топтати всі закони, бо вони втратили силу, і якщо їх не зневажити, не з’явиться нове. Давні закони були для того часу, для неспасенного світу.

Потім він бере попід руки тих, хто стоїть поруч, утворюється коло. Зараз вони співатимуть, як завжди.

Яків бавиться з дітьми, роблячи дурні міни. Діти це обожнюють. Кожне його пообіддя, одразу після трапези, призначене для дітей. З найменшими приходять матері, і їм — на перший погляд, ненабагато старшим, — теж це подобається. Вони гримасують і змагаються, в кого вийде страшніше обличчя. Дитячі обличчя важко зробити потворними, а от Яків таки вміє змінюватися на лиці. Чутно вереск, коли він грає ролі потвор і монстрів, кульгавих балакабенів. Коли діти нарешті заспокоюються, Яків каже їм сісти довкола нього й розповідає їм складні казки. У них є принцеси серед скляних гір, простаки та принци. Є пригоди на морі та злі чаклунки, які перетворюють людей на звірів. Завершення казки часто відкладається на наступний день, тож уся молодь у Іваному тільки й живе тим, що трапиться завтра. Чи вдасться героєві втекти з в’язниці під машкарою віслюка, в якого його перетворила ревнива жінка?

У квітні, коли стає тепліше, гра переноситься на луги. Яків колись розповідав Нахманові таке: коли він був малий і жив у Чернівцях, з’явився там якийсь божевільний, і діти бігали за ним, мавпуючи всі його жести, страшні гримаси, його злість і його слова. Коли той пришелепкуватий зник, пішовши до іншого міста,