Книги Якова - Ольга Токарчук

Янкель, якого тут уже іронічно прозвали «паном глиннським», бо він носить польський одяг і по-польському задирає носа, сидить посередині, задоволений, що опинився в центрі уваги. Говорить коротко і чекає, який ефект справлять його слова.

Бачить, що його новини тривожать присутніх. Запала тиша, чутно лише покашлювання. Стодола, з якої зробили таку собі світлицю з місцем для вогню посередині, перетворюється на корабель, що пливе в темряві збуреними водами. Зусібіч чигає небезпека. Дивно усвідомлювати, що всі там зовні бажають їм зла. Цих змовницьких шепотів, цих звинувачень і облуд не зупинять тонкі дерев’яні стіни цього суденця, цього іванівського ковчега.

Яків, Володар, який відчуває настрої краще за будь-кого іншого, співає своїм сильним низьким голосом радісну пісню:

Forsa damus para verti,

seihut grandi asser verti.

Що мовою сефардів означає:

Дай нам силу бачити його

й велике щастя служити йому.

«Para verti» співають уже всі, вся стодола, голоси звучать як один, і Янкель із Глинної та його погані новини перестають існувати.

Під свій дах Янкеля прийняли Нахман та його молоденька дружина Вайґеле, яку кличуть Мурашкою. Часто, вдаючи, що спить, Янкель підслухував, як господарі сваряться, бо вона хоче повернутися до Буська. Дівчина дуже худа, часто температурить і кашляє.

Те, що всі тут «про людське око» мають прийняти хрест і поводитися більш по-християнському, ніж самі християни, здається Янкелеві нечесним. Це шахрайство. Йому подобається, що тут слід жити побожно, скромно, небагатослівно, міркуючи про своє. Правда має бути в серці, а не на язику. Але пристати на християнство!

Його сумніви розвіює Нахман: уступити в християнство не означає стати християнином. Наприклад, не дозволено одружуватися з християнками і навіть мати серед них наложниць, бо хоч Сеньйор Санто Барухія й повторював: «Благословенний той, хто дозволив заборонене», — але стверджував водночас, що донька чужого Бога заказана.

Але Янкель з Глинної, здається, не зважає на всі ці аргументи. Такий вже він є: ніколи не підходить надто близько, стоїть собі збоку, спершись об дерево чи одвірок, ніби й не прийшов слухати науки, а так, проходив собі повз і зупинився на мить. Придивляється. Відколи померла його дружина, минуло вже два роки, і тепер він, самотній рабин із бідної Глинної, переживає сердечні тривоги через одну християнку, старшу за нього гувернантку при дворі під Буськом. Зустрілися вони випадково. Жінка сиділа на березі ріки й відмочувала ноги у воді. Була оголена. Побачивши Янкеля, сказала просто: «Ходи сюди».

А він, як завжди у нервові миті, зірвав травинку і вклав її між зубами, вірячи, що це йому додасть упевненості в собі. Тепер він знає, що мав розвернутися і зникнути з очей тієї ґойки, але тоді не міг відвести погляду від її білих стегон, і охопила його така могутня хіть, що він геть утратив розум. Збуджувало його ще й те, що довкола був високий очерет і мочарі пахнули гниллю й мулом. Кожна часточка гарячого повітря, здавалося, набрякла, налилася соком, як вишня: от-от лусне і проллється на руки. Наближалася гроза.

І от він несміливо сідає навпочіпки біля жінки, бачить, що вона не першої молодості: її повні білі груди вже обважнілі, ледь опуклий живіт з пупом-відмітиною прорізає впоперек тонкий слід від спідниці. Він хоче щось сказати, але не може згадати жодного польського слова, доречного в такій ситуації. Та й що казати? Тим часом її рука тягнеться до нього, спершу погладжує литку та стегно, далі торкається пахвини, нарешті пестить руки й обличчя, грається його бородою. Потім м’яко, природним рухом жінка лягає на спину й розсуває ноги. Яків, чесно кажучи, не вірить, що на його місці хтось міг би стриматися. Янкель переживає коротку невимовну насолоду, а далі вони лежать мовчки. Вона гладить його по спині, їхні гарячі тіла склеєні потом.

Вони ще кілька разів домовляються зустрітися в тому ж місці, а коли настає осінь і приходять холоди, вона більше не з’являється, завдяки чому Янкель з Глинної більше не чинить страшного гріха й почувається їй вдячним. Натомість починає відчувати глибоку тугу і жаль, які не дозволяють йому ні на чому зосередитися. Він усвідомлює, що почувається нещасним.

І тоді зустрічає Нахмана, з яким багато років тому бачився у Бешта. Вони обіймаються. Нахман запрошує його до Іваного, там все одразу стане для нього ясним і простим. Навіщо сидіти в порожній хаті? Але рабин Янкель із Глинної не такий легкий на підйом. Нахман, сідаючи на коня, каже:

— Не хочеш, то не приїжджай. Лишайся сам на сам зі своєю недовірою.

Так він каже. Вивчай власну недовіру. Це остаточно переконує рабина з Глинної. Він залишається стояти, спершись об одвірок і жуючи травинку, але всередині нього все вирує.

На початку квітня Янкель пішки вирушає до Іваного, і поступово його охоплює великий ентузіазм. Навіть самому собі він не зізнається, як йому хочеться бути поруч із тим чоловіком у турецькій шапці.

Тим часом у Буську, в палаці княгині Яблоновської, куди кількома місяцями пізніше приїде Коссаковська, вибухає дрібний скандал. Гувернантка молодих Яблоновських, вже сорокалітня, зненацька захворіла на щось схоже на водянку, в неї починаються жахливі болі, аж кличуть до неї медика. Але замість робити кровопускання, лікар просить гарячої води, бо жінка народжує. Княгиня Яблоновська ледь не втрачає свідомість від люті. Їй ніколи на думку не спало б, що Барбара… Просто слів бракує. До того ж у такому віці!

Цій розпусниці принаймні вистачає сорому померти на третій день після пологів, що, зрештою, часто трапляється у випадку такої пізньої вагітності. Час їх уже минув. Після неї залишається дівчинка, крихітна, але цілком здорова. Яблоновська вже збирається віддати її селянам і опікуватися нею здалеку. Але позаяк у Буську з’являється Коссаковська, справа повертається геть іншим боком. Адже бездітна Коссаковська мріє з допомогою єпископа Солтика заснувати сиротинець, але якось цей задум все відкладається. Тож вона просить Яблоновську ще притримати немовля при дворі, доки постане притулок.

— Що воно тобі, вашмосте, шкодить? Ти її навіть не помітиш у такому великому дворі.

— Дитя гріха якогось… Навіть не знаю, від кого.

— А в чому воно завинило?

Правду кажучи, княгиню довго переконувати не доводиться. Дівчинка мила й тихенька. Її охрестили у Великодній понеділок.

Про Чужі Вчинки, святе