Книги Якова - Ольга Токарчук

— П’ятнадцять тисяч, — із подивом повторює примас, бере першу-ліпшу книжку і неуважно її гортає. Читає назву: «Нові Атени».

IV

КНИГА КОМЕТИ

19

Про комету, яка провіщує кінець світу і прикликає Шехіну

Року 1759-го, тринадцятого березня, на небі з’явилася комета[128], і наче за її командою вмить розтанули сніги і стекли водами до Дністра, який вийшов із берегів. Багато днів вона висить над вогким просторим світом, наче яскрава зірка, — тривожна, чужа порядкові небес.

Видно її звідусіль. Навіть з Китаю.

На неї дивляться солдати, що рахують рани після битви в Сілезії, моряки, які під ранок тверезіють на бруківці біля таверн Гамбурга, альпійські пастухи, що женуть своїх овець на літні пасовиська в гори, збирачі оливок у Греції та прочани з мушлями святого Якова, пришитими до шапок. За нею спостерігають занепокоєні жінки, які з дня на день чекають пологів, і скоцюрблені під корабельними палубами сім’ї, які на вутлих суденцях перетинають океан у пошуках нового життя.

Комета нагадує косу, якою хтось замахнувся на людей, голе лискуче вістря, щомиті готове зітнути мільйони голів, не лише тих, що вдивляються у небо в Іваному, але й міських, львівських, краківських, а також шляхетських і навіть королівських. Безперечно, це знак наближення кінця світу. Ще трохи — й ангели почнуть скручувати його, як килим. Кінець вистави. З-за обрію вже наступає військо архангелів. Якщо напружити слух, можна почути скрегіт ангельських обладунків. А ще це доказ місії Якова та всіх, що йдуть його важким шляхом. Якщо хтось іще вагався, сумнівався, зараз саме час визнати, що й небо бере участь у цій мандрівці. Цими днями всім в Іваному стає зрозуміло, що комета — то дірка в небесах, крізь яку на нас проливається божественне світло й сам Бог підглядає за світом.

Мудреці ж вважають, що крізь неї у світ приходить Шехіна.

Дивно і незвичайно, що на Єнту комета не справляє жодного враження. Звідти, звідки дивиться Єнта, цікавішими виглядають дрібні людські справи. Це вони є фундаментом світу. А комета? Ну, що ж. Просто яскрава нитка в небі.

Скажімо, Єнта бачить, що Іване має особливий статус в ієрархії світів: воно наче не зовсім земне, не цілком реальне. Хатки стоять згорблені, мов живі істоти, стародавні тури, що схилили голови до замерзлої землі та гріють її своїм подихом. З вікон ллється жовте світло, світло потемнілого сонця, і воно — набагато сильніше, ніж світло свічок. Люди тримаються за руки, потім їдять з однієї миски, діляться булкою. Парує каша, тати ніжно годують нею дітей, посадивши їх на коліна.

Кур’єри втомленими кіньми везуть листи зі столиці до віддалених провінцій, баржі, завантажені зерном, сонно сунуть до Ґданська, Вісла не замерзла цього року, а флісаки повертаються до тями після вчорашньої пиятики. У маєтках підраховують витрати, але цифри залишаються на папері, не перетворюються на гроші, адже завжди краще розраховуватися борошном і горілкою, ніж дзвінкою монетою. Селянки підмітають земляні долівки, діти граються кісточками, що залишилися після бенкету з нагоди різання свиней. Кидають на підлогу і ворожать за тим, як вони попадали: чи зима швидко закінчиться? Коли прилетять лелеки? На ринку у Львові якраз починається торгівля, чути удари молотків, якими збивають із дощок ятки. Обрій закінчується десь за Любліном, за Краковом, на Дністрі, на Пруті.

Слова, які вимовляють в Іваному, слова великі й потужні, порушують кордони світу. За ними — геть інша дійсність. Немає слів, якими можна її описати. Це те саме, що прикласти вишитий шовк п’ятдесяти шести кольорів до сірого бархана: ці речі непорівнянні. Єнті, яка дивиться звідти, звідки ніхто з людей дивитися не може, це нагадує тріщину: там усе м’яке, липке, м’ясисте, багатогранне і багатовимірне, а часу не існує. Саме лише золото, тепло, світло та м’якість. Це схоже на дивне живе тіло, що видніється крізь різану рану, як соковитий м’якуш репнутого овоча.

Саме так приходить у світ Шехіна.

Яків говорить про неї дедалі частіше. Спершу її ім’я звучить рідко, але ця нова потужна присутність відчувається в Іваному дедалі сильніше.

— Діва вже йде попереду Бога, — каже Яків наприкінці одного довгого зимового вечора. Вже за північ, печі вистигли, до кімнати мишами прослизає холод. — Вона є брамою до Бога, і лише крізь неї можна до Нього ввійти. Так само, як шкірка є брамою плоду.

Її називають Вічною Дівою, Царицею Небесною, Заступницею.

— Ми ховатимемося саме під її крильми, — далі веде Яків. — Кожен бачитиме її по-своєму.

— Досі ви гадали, — каже він одного зимового ранку, — що Месією буде чоловік, але це неможливо, бо ж основою всього є Діва, вона стане істинним спасителем. Вона вестиме всі світи, бо вся зброя — в її руках. Давид і той Перший прийшли заради того, щоб вказати шлях до неї, але не завершили жодної справи. Тож я завершуватиму замість них.

Яків запалює свою довгу турецьку люльку, її жар відбивається в його очах м’яким полохливим світлом, яке тут-таки гасять опущені повіки.

— Предки наші самі не знали, чого шукають. Можливо, лише дехто з них розумів, що в усіх книгах і премудростях вони насправді шукають Діву. На неї спирається все. Як Яків знайшов біля криниці Рахель, так Мойсей, прийшовши до джерела, знайшов там Діву.

Про Янкеля з Глинної та фатальний запах мулу

Янкель, молодий рабин із Глинної, вдівець, який нещодавно поховав і дружину, й дитину, опинився в Іваному за порадою Нахмана, з яким колись був на науках у хасидів. Тепер вони вдвох поводяться дещо галасливо, демонструючи свою близькість. Але, здається, між ними більше відмінного, ніж спільного. По-перше, зріст: Янкель виріс, Нахман — ні. Вони виглядають наче тополя та ялівець. Коли йдуть поруч, люди мимоволі всміхаються. Нахман — ентузіаст, Янкель — печальний скептик. Тут, в Іваному, до цього скепсису додається ще й острах, бо це місце дещо лякає Янкеля. Він слухає Франка і спостерігає, як на того реагують люди. Ті, що сидять найближче, не відводять очей від промовця, від їхнього погляду не сховається жоден, навіть найменший рух; ті, що сидять далеко, мало що чують і бачать, крім слабкого світла кількох ламп. Але коли лунає слово «Месія», кімнатою прокочується зітхання, а може, стогін.

Янкель із Глинної, що має родича у львівській громаді, приносить звістку, що євреї-талмудисти з усього Поділля написали лист