Книги Якова - Ольга Токарчук
«Легковажні люди схожі на порожні посудини. Коли береш їх за вуха, ними легко керувати». Або: «Розумний має залишати цей світ, наче бенкет». Або: «Час навіть полин на мед солодкий перетворює». «Бувають такі обставини й потреби, коли ворога цінуєш більше, ніж друга». Йому кортить ці мудрі й промовисті цитати вставляти у примасівські листи.
Тим часом архієпископові Лубєнському цирульник ставить банки. Застудився, вертаючись із Варшави, де перебував два місяці, і тепер кашляє. Над ложем запнуто завіси. Ксьондз Пікульський стоїть поруч і дивиться на вузьку смужку громіздкого тіла архієпископа, з якого знущаються вправні руки цирульника.
Ксьондзові Пікульському постійно здається, що це все вже було, що всі ці слова він уже казав світлої пам’яті єпископові Дембовському, так само стояв перед ним, наче слуга перед паном, і намагався його застерегти. Чому ж церковні ієрархи такі наївні? — дивується Пікульський, втупившись у вигадливі турецькі візерунки штори. Каже:
— Ви, Ваша Ексцеленціє, не маєте зважати на такі зухвалі вимоги, бо це створить прецедент для цілого світу.
З-за штори чутно лише стогони.
— Не вдалося їм легалізувати своєї секти в межах їхньої єврейської релігії, от вони й вигадали нове шахрайство.
Пікульський чекає якоїсь реакції, але у відповідь — мовчанка, тож він продовжує:
— Адже як розуміти те, що вони хочуть зберегти деякі свої звичаї й одяг? А те «святкування шабату»? А ті їхні бороди й зачіски? Зрештою, самі талмудисти не хочуть, аби сабсацвіанці ходили одягненими по-єврейському, бо для них вони не євреї. Тепер вони — ніхто, нікому не належать, як бездомні пси. Це загрожує тим, що ми напитаємо собі на власну голову ще одних єретиків — а лише нещодавно ж з одними впоралися.
— Кого ви, отче, маєте на увазі? — долинає слабкий голос із-за штори.
— Маю на увазі тих нещасних аріян, — відповідає ксьондз Пікульський, думаючи вже про щось інше.
— Хрещення — то хрещення. Ох і сподобалося б таке велике хрещення Риму… — хрипко каже за завісою архієпископ.
— Але жодних умов. Ми маємо вимагати від них лише безумовного навернення, до того ж якнайшвидше. Найкраще — одразу після закінчення диспуту, що його плануємо, як ви, Ваша Ексцеленціє, знаєте, на весну, коли стане тепло. І жодних «але». Пам’ятайте, Ваша Ексцеленціє, що це ми диктуємо умови. Першими мають охреститися їхній зверхник, його дружина і діти. До того ж так урочисто і з таким розголосом, як це лише можливо. Щоб усі знали й бачили. Без дискусій.
Зайшовши, Молівда бачить, що архієпископа оглядає якийсь медик, високий єврей з похмурим поглядом. Він вийняв зі скриньки різні скельця і прикладає їх до очей його Ексцеленції.
— Носитиму скельця, мені вже важко читати, — каже архієпископ. — Гарно ти, пане Коссаковський, себе показав. Бачу, що все вже вирішено. Твої намагання привести цих людей у лоно Церкви — значні й помітні. Відтепер займатимешся тим самим, але вже під моїм крилом.
— Заслуга моя невелика, бо є бажання величезне з боку цих заблуканих овечок, — скромно відповідає Молівда.
— Ти мене тут, вашмосте, овечками не зачаровуй.
— Що ви зараз бачите, Ваша Ексцеленціє? Можете прочитати ці літери? — високий єврей тримає в руці аркуш із кривим написом: «ПЕКАР ПЕЧЕ ХЛІП».
— Пекар пече хліб. Добре бачу, чудово! Це просто диво, — чудується архієпископ Лубєнський.
— Ми обидва знаємо, що кожен хоче бути на боці сильнішого, — каже Молівда.
Вочевидь, друге скельце теж ідеально пасує, бо архієпископ задоволено постогнує.
— А це — ще краще! Ах, як же я добре бачу. Кожну волосину у твоїй рудій бороді, Ашере.
Тепер, коли медик складає свою скриньку й виходить, Лубєнський звертається до Молівди.
— А щодо тих давніх і загальновідомих звинувачень, що євреї додають до маци християнську кров… Солтик на цьому добре знається, хіба ні? — він широко всміхається. — Мені здається, це те саме, що гратися самим лезом без руків’я.
— Вони самі напросилися. Це схоже на помсту.
— Папа ясно заборонив будь-які згадки про ту кров. Але якщо вони самі так кажуть… Певно, є в тому якась частка істини.
— Мені здається, в це ніхто не вірить.
— А єпископ Солтик? Він вірить? Я не знаю. Знаю, що треба дбати про свої інтереси. Хороша робота, пане Коссаковський.
Наступного дня Молівда вирушає просто до Ловича, щоб обійняти нову посаду. Він — у піднесеному, майже ейфорійному настрої. Почалася відлига, і пересуватися шляхами складно, кінські копита ще ковзають по замерзлих грудках болота, а пополудні, коли починає смеркати, вода в коліях замерзає і холодне небо кольору сірки відбивається в дзеркальцях тонкої криги. Молівда їде верхи, сам, лише іноді приєднуючись до інших подорожан, щоб наступного ранку їх залишити. Десь підчепив бліх.
За Любліном на нього нападає якась голота з палицями, він відганяє їх, вимахуючи шаблею і кричачи, як знавіснілий, але після того подорожує лише в групі. Дістається до Ловича через дванадцять днів і практично відразу береться до роботи.
Канцелярія примаса вже працює, і однією з перших справ, якими потрібно зайнятися, є прошення єврейських «пуритан», як їх називає сам архієпископ Лубєнський. Саме те, що його Молівда нещодавно писав в Іваному. Схоже, тепер йому самому доведеться на нього відповідати. Поки що він наказує зробити кілька копій і переслати далі, до нунція Серри, до королівської канцелярії, до архіву.
Кілька разів, уже прибувши до Ловича, він обережно починав розмову з примасом про цю справу, але Лубєнський зараз цілковито поглинутий облаштуванням свого палацу, який, на жаль, дещо підупав і вже втратив колишню пишноту — як у часи, коли під час безкоролів’я примас виконував функції короля.
Якраз прибули у скринях зі Львова архієпископові книжки. Лубєнський неуважно їх переглядає.
— Ви, вашмосте, мусите дошукатися причини, чому їх так тягне до Церкви. Чи їхні наміри дійсно безкорисливі та скільки з них насправді готові навернутися, — неуважно каже архієпископ.
— У самому Львові є щонайменше сорок таких родин, а решта походять не лише з Речі Посполитої, але й з Угорщини, Валахії, і люди то найвченіші. Найсвітліші уми, — бреше Молівда.
— І скільки ж їх?
— У Кам’янці мені казали,
