Книги Якова - Ольга Токарчук

Молівда сміється.

— Я її теж хотів, але Яків не дав.

Нахман мовчить. Вони їдуть берегом Дністра, ріка в’ється праворуч від них, зникає і з’являється знов. Здалеку вже видніється муроване громаддя Хотина й Окопів.

— Яків — шахрай, — каже Молівда провокативно, але Нахман поводиться так, наче не чує його. Озивається лише тоді, коли з-за обрію виринають обриси великої фортеці й містечка, розташованого біля її підніжжя.

— А знаєш, що там народився Баал Шем Тов? Отам, в Окопах, — каже Нахман.

— А хто це?

Нахман, здивований таким незнанням, каже лише:

— То великий мудрець.

Про всяк випадок вони з’їжджають з головної дороги, хоч на горбистій рівнині все одно нема де сховатися.

— Я тебе, Молівдо, дуже шаную. Насамперед за те, що ти — добра людина. І Яків тебе любить. Допомагаєш нам, як ніхто інший. Лише не можу зрозуміти, навіщо воно тобі?

— Заради грошей.

— Мені цього було б досить. Але ти мислиш не так, як ми. Можливо, навіть нас не розумієш. Ти кажеш: чорне і біле, добро і зло, чоловік і жінка. Але все не так просто. Ми вже не віримо в те, що проповідували старші кабалісти: що досить визбирати з темряви іскри світла, і вони сполучаться в месіанський тіккун, щоб змінити світ на краще. Ми перейшли межі. Адже божественне й грішне сплетені нерозривно. Шабтай казав, що після Тори де-Бріа, Тори світу сотвореного, настане Тора де-Ацілут. А Яків і всі ми бачимо, що ці дві Тори змішані, сплетені, і єдине, що можна зробити, — це переступити через обидві. Вся річ у тому, щоб зрушити з тієї точки, де ми все ділимо на зло й добро, світло і темряву, залишити позаду всі ці примітивні поділи й покласти початок новому ладові. Невідомо, що там попереду; це так, неначе ми ставимо все на одну карту і робимо крок у темряву. Так, ми ступаємо в темряву.

Коли Молівда дивиться на Нахмана, цього невисокого веснянкуватого чоловіка, який із запалом говорить, доки не починає заїкатися, то аж дивом дивується, який потужний розум марновано на такі непотрібні речі. Цей Нахман знає напам’ять цілі уривки книг, а деякі книги — від початку до кінця, і коли потрібно, заплющує очі й декламує, так швидко й пристрасно, що Молівда нічого не розуміє. Він просиджував цілими тижнями над парадоксами, коментарями до коментарів, одним-єдиним незрозумілим словом у тексті. Схилившись, він може годинами молитися. Але не знає нічого про астрономію чи географію, крім того, що випадково почув у мандрах. Не має уявлення ні про політичні устрої, ні про уряди, ні про філософів — лише про своїх кабалістів. Декарт — то для нього не більше, ніж декор. А все ж Нахман розчулює Молівду. Чи є на світі хтось пристрасніший і наївніший? Ні, він один такий — Нахман Шмуйлович, Нахман бен Самуель, рабин із Буська.

Про Бога

— Знаєш, Молівдо, я не можу тобі всього сказати. Я склав обітницю мовчання, — зненацька каже Нахман; його кінь спиняється й опускає голову, наче це зізнання сповнює його сумом. — Ти гадаєш, що ми йдемо до Едому через злидні й марнославство…

— Це було б зрозуміло, — відказує Молівда і б’є в боки свого коня, щоб той зупинився. — По-людському. Нема в цьому нічого поганого.

— Так воно вам, християнам, може здаватися. Ми й прагнемо, щоб ви так думали. Бо інших причин ви не розумієте. Ви — мілкі, задовольняєтеся поверхнею, церковною догмою й капличкою. Цього вам досить.

— Яких причин ми не розуміємо?

— Що ми цілковито перебуваємо в Бозі, і це — тіккун. Ми рятуємо світ.

Молівда всміхається, його кінь починає ходити колом. Великий горбистий простір — вдалині видніються Окопи Святої Трійці — повагом пересувається перед його поглядом. Молочно-біле небо ріже очі.

— І як же це ви рятуєте світ?

— Бо світ — кепсько зроблений. Всі наші мудреці, від Натана з Ґази до Кардозо, казали, що Бог Мойсея, Творець Світу, є лише Малим Богом, замінником Великого, якому наш світ геть чужий і байдужий. Творець відійшов. У тому й полягає вигнання, що ми мусимо молитися Богові, якого нема в Торі.

Тон Нахмана стає якимось скорботним, і Молівда починає дратуватися.

— Що на тебе сьогодні найшло? — питає він і рушає вперед. Але Нахман не зрушує з місця, тож Молівда вертається.

— Цей Бог є Богом… — починає Нахман, але Молівда пришпорює коня і рушає галопом. Чути лише його коротке:

— Мовчи!

Спиняється Молівда там, де розходяться два шляхи: один веде до Кам’янця, інший — на Львів. Він озирається назад. Бачить замислену постать Нахмана верхи. Його кінь балансує на лінії обрію, наче якийсь сонний канатоходець.

«Пекар пече хліп»

Лист із новиною про те, що Молівду призначено маршалком двору в архієпископа Лубєнського, застає його в Кам’янці в каштеляна Коссаковського, його «кузена». Він вирушив до нього з Іваного начебто просто в гості, а насправді заради того, щоб помитися, прихопити якогось одягу, книжок і, ясна річ, пліток. Катажини, втім, не було — вона, як завжди, мандрувала; а з каштеляном Коссаковським про щось серйозніше, ніж собаки і полювання, поговорити складно. Після кількох келишків угорського вина він пропонує Молівді піти в одне місце, де найкращі дівчата. Але Молівда відмовляється: після Іваного йому цього вже досить. Увечері вони грають у карти з командиром гарнізону, галасливим Марціном Любомирським, який любить перетягувати на себе увагу. І саме в цю мить кличуть Молівду, бо прибув зі Львова кур’єр із листом.

Новина приголомшує. Молівда не сподівався такого. Коли він читає лист за столом, на його обличчі вимальовується глибокий подив. Але каштелян Коссаковський все розуміє:

— Це ж тебе моя чудова дружинонька нарадила, щоб когось свого біля примаса[127] мати? Бо він, Лубєнський, от-от стане примасом. Ти цього не знав?

Пан Любомирський посилає до себе по ящик якогось особливого вина й замовляє циганських музик. Про карти можна забути. Молівда все ще здивований, думками він десь у майбутньому, в неймовірних днях, які на нього чекають. І чомусь пригадується йому той день, коли на горі Афон під величезним парасолем неба стежив він за шляхом якогось жука, а в голові в нього лунала монотонна музика цикад. І ось куди він зайшов!

Наступного дня, свіжовиголений і гарно вбраний, він з’являється в покоях архієпископа у Львові.

Поселили його в палаці; тут чисто і приємно. Він одразу виходить у місто, де купує собі у вірменина турецький пояс, красивий, майстерно