Книги Якова - Ольга Токарчук
Прошення до архієпископа Лубєнського
Писання триває кілька довгих днів, аж доки не ухвалюють такого:
1. Пророцтва всіх пророків про прихід Месії не справдилися.
2. Месія був Богом істинним, ім’я якому Адонаї, він же прийняв тіло наше і в ньому страждав задля спокути і спасіння нашого.
3. Відколи прийшов правдивий Месія, всі жертви й церемонії втратили силу.
4. Кожна людина має виконувати закон Мойсеїв, бо в ньому — спасіння.
5. Святий Хрест є символом Трійці Пресвятої й печаттю Мойсея.
6. До віри Царя Мойсея ніхто не може прийти інакше, ніж через хрещення.
Коли триває голосування за шість перших тез, Криса все ще опирається хрещенню, але, помічаючи підняті руки, розуміє, що нічого вже не вдієш. Рвучко махає рукою й сидить похнюпившись, спершись ліктями об коліна, і дивиться в підлогу, де грудки болота, принесені знадвору, поволі всякають у тирсу.
— Отямтеся! Ви робите велику помилку.
Криса, попри потворне обличчя, є хорошим промовцем і малює перед присутніми таку моторошну картину, що вони починають схилятися на його бік. Якщо йому вірити, їхнє майбутнє неминуче нагадуватиме життя селян. Цей аргумент починає діяти пополудні, коли всі попоїли, і розігріті тіла важчають, до того ж сутінки, що западають за маленькими віконцями, сталево-сірі, як гострі леза, і здається, ніби їм не буде кінця.
Крисі вдається викласти умови прийняття хрещення в кількох реченнях.
Отже, хрещення не відбудеться перед святом Трьох Царів 1760 року. Їх не змушуватимуть голити бороди й зрізати пейси. Вони зможуть користуватися обома іменами — і християнським, і єврейським. Носитимуть єврейський одяг. Одружуватимуться лише між собою. Ніхто не силуватиме їх їсти свинину. Крім неділі, вони святкуватимуть ще й шабат. Врешті, збережуть у себе гебрайські книги, зокрема Зогар.
Це їх заспокоює. Вони вже не слухають Крису. Тим більше, що приїжджає старий Шор із Хаєю.
Шор човгає ногами. Хая веде його, і хоч зовні на ньому вже не видно ран, помітно, що він пережив тяжку внутрішню травму. Еліша нічим не нагадує того здорового рум’яного старого, яким був ще рік тому. Власне, невідомо, чи поява нової теми пов’язана з приходом Еліші та Хаї, чи вона витала тут весь час, чекаючи своєї черги. Тепер важко навіть сказати, хто перший висунув ідею остаточної розправи з ворогом. Під «ворогом» мали на увазі Рапапорта, Менделя, Шмулевича і всіх рабинів — сатанівських, язловецьких, могилівських, а також їхніх дружин, які плюють на відступників на вулицях і шпурляють камінням у їхніх жінок.
Цей ворог добре знайомий, навіть близький, через що стає ще більшим ворогом. Якщо ворог близький, знаєш, як завдати йому найдошкульнішої рани. Хоч заболіти може й тобі. У такій боротьбі з близьким ворогом є якась химерна, збочена приємність, бо це так, наче б’єш самого себе, а водночас лишаєшся неушкодженим. Отже, коли з’являється ця ідея (невідомо, в чиїй голові), западає тиша, і всі замислюються. Хтозна, що на це сказати. Йдеться про те, щоб додати ще й сьомий пункт:
Талмуд каже, що потрібна християнська кров, і той, хто вірить у Талмуд, прагне її.
— Нічого такого нема у писаннях, — похмуро каже Нахман.
— У писаннях є все, — відповідає йому Яків.
Прошення підписують у мовчанні. Ставлять свої підписи й новачки: Арон бен Шмуль із Чернівців та Меєр бен Давид із Сиґіта, який прибув сюди з цілою родиною, Мошко бен Яків з Бухареста, а також Анчель, який так нервово хихотів. Прошення відвезе Молівда, і якщо буде згода архієпископа, згодом поїде офіційна делегація.
Нарешті, коли вже стоять усі підписи, Нахман вставляє свої п’ять мідяків і переконує Молівду, щоб той своїм красивим, філігранним почерком дописав одне речення:
Самі ми чекаємо, наче спраглі води, того дня, коли алеф святий, кривий досі, випростається і всі чотири сторони світу поєднає й благословить.
Останньої ночі до Молівди приходить дівчина, яка йому сподобалася, — Танна. Якусь мить йому здається, що то Хана. І справді, вона разюче на неї схожа: такі ж широкі стегна і плаский живіт. Вона трохи збентежена, він теж. Молівда посувається, щоб звільнити їй місце поруч. Вона тихенько лягає, затуливши руками обличчя. Молівда починає гладити її по спині, її шкіра — як шовк.
— У тебе вже є наречений? — питає він турецькою, бо дівчина, схоже, з Валахії.
— Був, але лишився там.
— Візьмеш собі іншого?
— Не знаю.
— А мене хочеш?
— Хочу.
Він обережно забирає її руки від обличчя, а вона обіймає його і притуляється до нього всім тілом.
Про те, що божественне й грішне сплетені нерозривно
— Чому біблійний Яків для вас такий важливий? — питає Молівда, поки Нахман верхи проводить його до Кам’янця. — Я цього не розумію.
Нахман пояснює плутано. Молівда мусить це все просіювати крізь сито своєї мови, бо розмовляють вони трохи гебрайською, трохи польською. Гебрайською воно все складніше, бо завжди багатозначне. Але польською те, що розповідає Нахман наспівно, наче цитує напам’ять якісь книги, теж непросто висловити. Для таких речей бракує слів. Польська мова мало з ними знайома, на богослов’ї не знається. Саме тому в Польщі всі єресі якісь прісні й ніякі. Правду кажучи, говорячи польською, жодної єресі не створиш. Польська мова за своєю природою ортодоксальна й слухняна.
— Але було це благословення отримане шляхом обману й крадіжки, — додає Молівда.
— Саме так. Яків сам пішов проти закону й обдурив батька. Порушив право і тому став героєм.
Молівда замовкає ненадовго.
— Але згодом, коли Яків уже був патріархом, він сам стежив за дотриманням закону. Це якесь крутійство: коли тобі це потрібно, ти порушуєш закон, коли ж закон слугує твоїм цілям, ти його відстоюєш, — сміється Молівда.
— І то правда. Пригадуєш, як Яків не дозволяв своїй Рахелі взяти ідолів, терафіми?
— Чому?
— Тут Яків робить помилку. Замість того, щоб визнати божественне, яке міститься в терафімах, він відкидає його. Не дозволяє собі визнати святість, представлену в іншій, чужій формі. Але Рахель розуміє, що божественне присутнє навіть в ідолі.
— Жінки іноді бувають мудріші.
— Менше зважають на слова.
— Як-от Шорова Хая?
— Хая
