Книги Якова - Ольга Токарчук
— Головне — не переборщити, — застерігає Молівда. — Ми його не знаємо. Може, він до нас не прихильний. Кажуть, він меркантильний і марнославний.
Немає сумніву: що більше прошень, то краще. Але вони мусять бути розважливі й округлі, наче краплі, що точать камінь. Молівда замислюється, дивиться у стелю.
— Все треба розповісти від початку. Від Кам’янця. Від декрету єпископа.
Так вони й роблять. Представляють себе у вигідному, благородному світлі. Так барвисто описують свої добрі наміри, що самі починають у них вірити.
— «Довідавшись про се, супротивники наші, що воюють повсякчас із духом мудрості, руку на нас підняли й у нечуваних злочинствах перед єпископом звинуватили», — пропонує Молівда.
Всі кивають головами. Нахман хоче дещо додати.
— Може, краще «руку підняли на нас, себто на самого Бога»?
— Що це означає? — питає Молівда. — До чого тут Бог?
— Що ми — на боці Бога.
— Що Бог — з нами, — розтлумачує Шломо Шор. Молівді це не дуже подобається, але він вписує руку Бога, як хоче Нахман.
Невдовзі він знову читає написане:
Яким чином усе те діялося, яким дивом Бог дав нам силу й надію, аби ми, слабкі, без досвіду, знайомств і знання польської мови так вміло сформулювали наші тези? Тепер же дійшли ми до ясного розуміння, що хочемо прийняти святе хрещення. Бо ж віримо, що Ісус Христос, народжений від Діви Марії, є істинним Богом і чоловіком, якого діди наші на дерев’янім хресті закатували. Був він правдивий Месія, що його закони й пророки провістили. Віруємо в нього вустами, серцем і всією душею нашою.
Символ віри звучить важко, глухо. Анчель, молодий небіж Моше, починає нервово хихотіти і змовкає під поглядом Якова.
Лише згодом Молівда дописує початок:
З польського, угорського, турецького, мультанського[126], волоського та інших країв ізраеліти через свого посланця, вірного в Ізраїлі, у Святому Письмі та писаннях пророків ученого, простягнувши руку до неба, звідки зазвичай допомога приходить, зі сльозами повсякчасного щастя, здоров’я, довгого миру і дарів Божого Духа Тобі, Твоє Преосвященство, щиро бажають.
Здається, лише Нахман розуміє заплутаний, пишномовний стиль Молівди. Аж прицмокує від захвату й незграбно намагається перекласти його кучеряві фрази єврейською та турецькою.
— Це точно польською? — питає Шломо Шор. — Тепер мусимо вставити фразу, що ми вимагаємо диспуту, аби, аби…
— Аби що? — питає Молівда. — Навіщо той диспут?
— Щоб усе було явним, а не прихованим, — каже Шломо. — Щоб відновити справедливість і зробити це на сцені — так люди краще пам’ятають.
— Далі, далі, — Молівда робить рукою такий жест, ніби крутить якесь невидиме колесо. — Що ще?
Шломо хотів би ще щось сказати, але він надто чемний, помітно, що якісь слова застрягають йому в горлі. Яків дивиться на цю сцену й відступає, спираючись на стілець. Тоді озивається Мала Хая, дружина Шломо, яка принесла інжир і горіхи.
— Ще йдеться про помсту, — каже вона, розставляючи на столі мисочки. — Помсту за побиття ребе Еліші, за пограбування, за всі переслідування, за вигнання з міст, за дружин, які пішли від чоловіків і були для всіх наче шльондри, за прокляття, яке наклали на Якова і нас усіх.
— Вона права, — каже Яків, який досі мовчав.
Всі кивають головами. Так, ідеться про помсту. Мала Хая каже:
— Це війна. Ми йдемо на війну.
— Жінка має рацію, — каже Молівда і вмочає перо в каламар:
Не голод, не вигнання з дому, не пограбування маєтку нашого спонукає нас відступитися від давніх звичаїв і приступити до Святої Римської Церкви, бо ми, покірно сидячи в юдолі печалі нашої, все визирали стількох братів наших, покривджених і вигнаних, голодних, і ніколи не було нас покликано. Але Милість Божа кличе нас із темряви в світло. Не можемо більше бути противними Богові, як батьки наші. Вступаємо радо під хоругву Святого Хреста і просимо поля, аби на ньому вдруге стати на герць із ворогами істини й показати явно у святих книгах, як являється на світ Бог у людському тілі та муки терпить за плем’я людське, і довести потребу єдності всезагальної у Бозі й безбожність отих недовірків…
Врешті вони роблять перерву на обід.
Молівда вечорами знову п’є. Привезене з Джурджу вино — чисте, має смак оливкових гаїв і динь. Яків не бере участі в дискусіях і писанні прошень. Він зайнятий справами в селі, каже, що навчає, хоч насправді це виглядає так, що сідає біля жінок, які скубуть пір’я, і розповідає. Таким його й бачать: невинним, ні в що не вплутаним, вільним від слів і літер. Піднімає їх за коміри, коли намагаються йому кланятися. Він цього не хоче. Ми всі рівні, каже. І це захоплює тих бідолах.
Певно, що нерівні, — думає Молівда. Вони у своєму богомильському селі теж не були рівними. Серед них були люди тілесні, душевні та духовні. Соматики, психіки та пневматики, як називали їх грецькою. Рівність — це щось, що суперечить природі, хай як її прагнеш. Одні складаються переважно з земної матерії, вони важкуваті, плотські, нетворчі. Їхня роль — хіба що слухати. Інші живуть серцем, емоціями, пориваннями душі; а ще інші мають зв’язок із найвищим духом, далекі від тіла, вільні від афектів, просторі всередині. До цих має доступ Бог.
Але, живучи разом, вони мають користуватися однаковими правами.
Молівді тут подобається. Власне, у нього тут нема інших справ, крім цього ранкового писання. Йому хочеться змішатися з ними, стати одним із них, загубитися поміж їхніми бородами й халатами, серед складок і бганок жіночих спідниць, у їхньому запашному волоссі. І не проти він іще раз охреститися разом з ними: може, це повернуло б його у віру іншим шляхом, кухонними дверима, які ведуть не одразу до встелених килимами салонів, а туди, де лежать у скринях ледь попсовані овочі, підлога липка від жиру і доводиться ставити незручні, банальні запитання. Наприклад: хто такий цей Спаситель, який дозволив, щоб його так жорстоко вбили, і хто прислав його у світ? І чому світ, створений Богом, узагалі потрібно рятувати? І «чому все так погано, коли могло бути так добре?» — цитує подумки Молівда доброго наївного Нахмана і всміхається.
Він уже знає: багато хто з них вірить, що, охрестившись, сягне безсмертя. Може, вони й мають рацію — отой різношерстий натовп, який щоранку слухняно стає в чергу по порцію їжі, аби ввечері лягти спати з повним шлунком, оті брудні діти з коростою між пальцями, оті жінки, які
