Книги Якова - Ольга Токарчук
— Якщо про людське око, вони завжди поміж вами швендятимуть і винюхуватимуть. Приготуйтеся до цього.
Западає довга мовчанка.
— У вас тут якось інакше все влаштовано зі зляганням. Ви не бачите нічого поганого в тому, що чоловік із жінкою лягає, нічого соромітного, — каже вже п’яний Молівда, коли вони удвох із Яковом сидять у його хижці, закутавшись у кожухи, бо крізь нещільні шибки віє холодом.
Яків тепер багато не п’є.
— Мені це подобається, це людське. Люди стають ближчими, коли злягаються.
— Якщо ти можеш спати з чужими жінками, а інші з твоєю — ні, це означає, що ти тут верховодиш, — каже Молівда. — Це як у левів.
Здається, це порівняння подобається Якову. Він таємничо всміхається і починає набивати люльку. Потім встає і надовго зникає. Такий уже він є, непередбачуваний. Ніколи не відомо, чого від нього чекати. Коли Яків повертається, Молівда вже п’яний в дим. Уперто продовжує тему:
— А те, що ти їм визначаєш, хто з ким, і кажеш їм це робити при запалених свічках, і сам із ними це робиш, — ось це мені зрозуміло. Бо ж можна це робити десь потай, у темряві, з ким завгодно… Але ти їх цим ламаєш і так міцно зв’язуєш, що вони будуть ближчими, ніж родина, більшим за родину. Вони матимуть спільну таємницю, знатимуть одне одного краще, ніж будь-хто, а ти-бо добре знаєш, що людська душа налаштована на любов, на кохання, на прив’язаність. Нічого сильнішого немає на світі. Вони про це мовчатимуть, бо людям потрібен привід для мовчання, вони мусять мати, про що мовчати.
Яків лягає навзнак на ліжку і затягується димом із характерним запахом, який Молівді миттю нагадує ночі в Джурджу.
— Ну, а діти… — не вгаває Молівда. — Від цього ж є спільні діти. Звідки ти знаєш, що ця дівчина, яка прийшла до тебе вчора, не народить тобі невдовзі дитину? І чия вона буде? Її чоловіка чи твоя? Це теж дуже пов’язує вас між собою. Ви всі — батьки. Наймолодша донька Шломо — чия вона дитина?
Яків піднімає голову й дивиться на Молівду; його погляд пом’якшав, став каламутнішим.
— Заткни пельку. Не твоя справа.
— Ага, не моя, виходить. А коли село треба випросити в єпископа, тоді моя, — продовжує Молівда, теж виймаючи люльку. — Дитина належить матері, а отже, і її чоловікові. Це найкращий винахід людства. Отже, лише жінки мають доступ до правди, яка так хвилює багатьох.
Тієї ночі вони засинають п’яні, у тій самій хатинці, їм не хочеться виходити в завірюху, яка шаленіє між хатами, й шукати дорогу до своїх ліжок. Молівда повертається до Якова, але важко сказати, спить той чи ще його слухає. Його очі напівзаплющені, вузька шпаринка між повіками відбиває світло лампи. Молівді здається, що він звертається до Якова, але, можливо, це омана. І невідомо, чи Яків його чує.
— Ти завжди казав, що вона або вагітна, або щойно народила. Через ті довгі пологи й вагітності вона завжди була недоступною, але її ти також мусиш випустити з жіночих покоїв. Тебе також мусять стосуватися правила, які ти накидаєш іншим. Розумієш?
Яків не реагує, лежить навзнак, його ніс цілить у стелю.
— Я бачив, як ви дорогою розмовляли поглядами. І вона просила тебе: ні. Хіба я не правий? І у твоєму погляді було це «ні». Але зараз це означатиме дещо більше. Я чекаю, я вимагаю тієї справедливості, яку ти встановив для інших. Тепер я теж один із вас. І я вимагаю твоєї Хани.
Тиша.
— У тебе тут є всі жінки. Всі вони твої — жінки й чоловіки, тілом і духом. Я розумію: ви — щось більше, ніж просто спільнота однодумців, щось більше, ніж сім’я, бо пов’язав вас гріх, якого в сім’ї бути не може. Вас сполучили слина й сім’я, не лише кров. Це зв’язує дужче, ніж решта. Так було і в нас у Крайові. Навіщо нам слухатися законів, яких не шануємо, законів, які суперечать релігії природи?
Молівда штовхає Якова в плече, той зітхає.
— Ти під’юджуєш своїх людей, щоб вони лягали одне з одним, але не так, як вони того хочуть, не так, як каже їм їхня природа. Бо їхня п р и р о д а — це ти.
Останні речення він уже ледь мимрить. Бачить, що Яків спить, і замовкає, розчарований відсутністю його реакції. Обличчя Якова розслаблене й спокійне, мабуть, він нічого не чув, інакше не всміхався б так крізь сон. Його можна назвати красивим. Молівді він здається патріархом, попри молодість і все ще чорну, без жодної сивої волосини, бороду. Йому, певно, передалося тутешнє божевілля, бо він теж бачить довкола голови Якова світіння — про нього йому схвильовано розповідав Нахман, який тепер просить називати його Якубовським. Зненацька у Молівди виникає бажання поцілувати Якова в уста. Якусь мить він вагається і торкається пальцями його губ. Але навіть це не будить сплячого. Яків плямкає і перевертається на бік.
Уранці виявляється, що потрібно відгортати сніг перед дверима, щоб вийти з хати.
Милість Божа, яка кличе з темряви у світло
Наступного дня Яків жене Молівду до роботи. У хаті Нахмана є окрема кімната для таких справ. Молівда називає її канцелярією.
Вони писатимуть нові прошення, щоб закидати ними єпископські та королівські канцелярії. Молівда запиває ложку меду пивом — це корисно для шлунку. Доки всі збираються, Яків несподівано питає Молівду:
— Яка тобі, Молівдо, від нас користь? У що ти граєш?
— Жодної мені користі від вас нема.
— Ми ж тобі платимо.
— Саме стільки, скільки мені потрібно, щоб не бути голодним і одягтися, бо я голий як турецький святий. Забагато я бачив світу, Якове, щоб вас не зрозуміти. Оті, інші, такі самі чужі мені, як і ви, хоч я й з-поміж них вийшов. — Молівда робить ковток мікстури й додає: — Але й не зовсім з-поміж них.
— Дивний ти, Молівдо. Наче навпіл переламаний. Я збагнути тебе не можу. Тільки-но роздивлюся, ти опускаєш ширму. Кажуть, у морі є такі тварини: якщо намагаєшся їх упіймати, вони випускають чорнило.
— Це восьминоги.
— Ось і ти такий.
— Якщо мені захочеться, піду від вас.
— Криса каже, що ти шпигун.
— Криса — зрадник.
— Хто ти, графе Коссаковський?
— Я — король острова у грецькому морі, володар м’якосердих підданців, хіба ти не знаєш?
Речення за реченням
