Місячний камінь - Вилки Коллінз

— Вельми дивно, сер, трапилося з цим алмазом, — сказала я.

А ви знову глянули і промовили:

— Так, вельми дивно.

Ви говорили чемно (я цього не можу заперечувати), але все ще були на відстані від мене, — жорстока відстань між нами! Будучи тоді глибоко переконана, що ви переховуєте вкрадений алмаз, я була так роздратована і тоном голосу вашого, і вашою байдужістю, що в запалі тієї хвилини набралася сміливості натякнути вам.

Я сказала:

— Вони ніколи не знайдуть алмаза, чи не так, сер? А також того, хто взяв його, — я поручусь за це! — Кивнула головою і всміхнулась до вас, неначе говорила: — А я знаю!

На цей раз ви глянули на мене, і в ваших очах заблищало щось подібне до цікавості, і я відчула, що ще кілька слів з вашого й мого боку, і вони допоможуть виявити правду. Саме цієї хвилини містер Беттередж зіпсував усю справу, підійшовши до дверей. Я пізнала його кроки, я також знала, що для нього буде незвичним бачити мене цієї пори дня в бібліотеці — не кажучи вже про перебування там разом з вами. Я мала час тільки для того, аби самій устигнути забратися геть до того, як він міг зайти і попросити мене вийти. Я була зла й розчарована, а проте ще не зовсім утратила надію. Крига, що була між нами, тріснула, як ви бачите, — і я думала, що при наступній нагоді я подбаю, щоб містер Беттередж не став на нашому шляху.

Коли я повернулась у кімнату до слуг, пролунав дзвінок до нашого обіду. Було вже так пізно, а ще треба було дістати матерію для нової нічної сорочки! Була тільки одна можливість дістати її. Я прикинулась за обідом хворою і, в такий спосіб, увесь проміжок часу до самого чаю мала в своєму розпорядженні.

Що я робила, коли всі думали, що я хвора лежу в своїй кімнаті, і як я провела ніч після того, як знову прикинулась хворою за чаєм і мене відіслали в ліжко, — нема потреби розповідати вам. Сищик Кафф дізнався про все це, та не дізнався більш нічого. А я можу здогадатись, як він це робив. Мене впізнали (хоч я й не піднімала вуалі) у фрізінголлській крамниці. Навпроти мене висіло дзеркало біля того прилавка, де я купувала полотно, і в цьому дзеркалі я побачила, як один з крамарів, показавши на моє плече, шепнув щось іншому. Знову ж увечері, коли я таємно сиділа за роботою, замкнувшись у своїй кімнаті, я чула за дверима дихання служниць, які підозрювали мене.

Мені тоді було байдуже до цього, байдуже мені й тепер. У п'ятницю вранці, за кілька годин до того, як прибув сищик Кафф, нова нічна сорочка — замість тієї, яку я взяла у вас, — була пошита, випрана, висушена, випрасувана, позначена, складена так, як звичайно пралі складали всі інші сорочки, і благополучно вкладена у ваш комод. Тепер нічого було боятись (коли б вирішили переглянути білизну в домі), що новизна нічної сорочки видасть мене. Вся ваша спідня білизна була нова, пошита, либонь, у той час, коли ви повернулися з-за кордону додому.

Потім приїхав сищик Кафф і здивував усіх, оголосивши те, що він думає про пляму на дверях.

Я гадала, що винні ви (як я вам призналась) більше тому, що мені хотілося вважати вас винним, ніж із якихось інших причин. А тепер сищик Кафф дійшов до такого ж самого висновку зовсім іншим шляхом! Але одяг — єдиний доказ проти вас — був у моїх руках! І жодна жива істота на землі не знала цього, включаючи й вас самого! Боюсь признатися вам, що я почувала, коли думала про це, — пам'ять про мене стане вам назавжди ненависна».

В цьому місці Беттередж відвів очі від листа.

— Все ще нема жодного проблиску світла, містере Френклін, — сказав старий, знімаючи свої важкі черепахові окуляри і відсуваючи від себе сповідь Розанни Спірман. — Чи не додумались ви до якогось висновку, сер, поки я читав?

— Закінчуйте насамперед листа, Беттередж; либонь, у кінці щось з'ясується. Тоді я вам скажу кілька слів.

— Гаразд, сер. Нехай трохи відпочинуть мої очі, а потім я продовжуватиму. А поки що, містере Френклін, я не хочу квапити вас, — але, може, ви скажете мені хоч слово, — чи не знайшли ви з цієї жахливої плутанини вихід?

— Думаю поїхати в Лондон, — сказав я, — порадитися з містером Бреффом. Якщо він зможе допомогти мені…

— Так, сер?

— І якщо сищик не захоче покинути своє затишне містечко в Доркінгу…

— Не захоче, містере Френклін!

— Тоді, Беттередж, — наскільки я бачу тепер, — усі мої засоби вичерпані. Крім містера Бреффа і сищика, я не знаю жодної живої душі, котра могла б бути хоч трохи корисною мені.

Тільки-но ці слова злетіли з моїх вуст, як хтось постукав у двері кімнати.

Беттередж був здивований і невдоволений тим, що нам перешкодили.

— Зайдіть, — роздратовано крикнув він, — хто б там не був.

Двері відчинились, і до нас спокійно зайшов чоловік такої незвичної зовнішності, якої мені ніколи не доводилось бачити. Судячи з його постави й рухів, він був ще молодий. Якщо ж судити з його обличчя і порівняти його з Беттереджем, він здавався старшим за нього. Колір його обличчя був смуглявий, як у цигана; його