Місячний камінь - Вилки Коллінз
Я нічого не можу сказати про свої почуття.
Мені здавалось, що удар, заподіяний мені, зовсім паралізував мою здатність думати й почувати. Зрозуміло, я не усвідомлював, що зі мною діється, бо, за словами Беттереджа, я заливався сміхом, коли він запитав, у чому річ, і, тицьнувши йому в руки нічну сорочку, сказав, щоб він сам розгадав загадку.
Про що ми говорили на березі, я не маю ні найменшого уявлення. Перше місце, яке я пригадую зараз, — ялинник. Ми з Беттереджем разом ішли назад додому, і Беттередж говорив мені, що і він, і я будемо здатні глянути на речі тільки після добрячої склянки грогу.
Потім дія переходить з ялинника в маленьку вітальню Беттереджа. Моє рішення не входити в будинок Речел — забуте. Я був радий прохолоді й тиші цієї кімнати. Я пив грог (цілком нова для мене насолода в цей період дня), який мій старий друг приготував з холодною, як крига, водою з криниці. За всяких інших обставин цей напій довів би мене до отупіння. Тепер же він зміцнив мої нерви. Я почав прямо дивитись на речі, як і передбачав Беттередж. І Беттередж, зі свого боку, також почав прямо дивитись на речі.
Боюсь, що картина, яку я щойно тут змалював, здається читачеві вельми дивною, щоб не сказати більше. До чого я передусім вдаюсь, потрапивши в таке виняткове становище? Либонь, віддаляю себе від людського товариства? Можливо, примушую себе проаналізувати цю потворну неможливість, яка, проте, стоїть переді мною як неспростовний факт? Чи, може, я поспішаю в Лондон з першим же поїздом, аби проконсультуватись з компетентними людьми й негайно ж провести розслідування? Ні. Я знаходжу притулок у будинку, в який був вирішив не входити ніколи, аби не принизити власної гідності, і сиджу, попиваючи спиртні напої з водою в товаристві свого старого слуги о десятій годині ранку. Чи можна було чекати такої поведінки від людини, котра потрапила в моє жахливе становище? Можу тільки відповісти, що вигляд знайомого обличчя старого Беттереджа приносив мені невимовну втіху, а його грог допоміг мені так, як, гадаю, ніщо інше не допомогло б мені в тій тілесній і душевній знемозі, яка охопила мене. Тільки це й можу я сказати на своє виправдання і готовий щиро захоплюватись, якщо мої читачі й читачки незмінно зберігають гідність і сувору логічність поведінки в усіх випадках життя.
— Тепер, містере Френклін, принаймні одне зрозуміло, — сказав Беттередж, кидаючи нічну сорочку на стіл і показуючи на неї, як на живу істоту, котра може його почути: — вірно те, що вона бреше.
Я не міг погодитися з таким утішним поглядом на справу.
— Я так само нічого не знаю, що я вкрав, як і ви, — сказав я. — Але свідок проти мене є! Пляма й мітка на нічній сорочці — факти.
Беттередж узяв мою склянку зі столу і силоміць всунув її мені в руку.
— Факти? — повторив він. — Випийте ще грогу, містере Френклін, і ви переборете слабкість, яка примушує вас вірити фактам. Тут справа нечиста, сер! — вів далі він, конфіденційно понизивши голос, — ось як я відгадую загадку. Справа тут нечиста, — і ви, і я повинні її розслідувати. В олов'яній скриньці нічого більше не було, коли ви її розкрили?
Запитання відразу ж нагадало про лист у моїй кишені. Я вийняв і відкрив його. Лист був на багато сторінок дрібно списаного тексту. Я з нетерпінням глянув на підпис унизу листа: «Розанна Спірман».
Коли я прочитав це ім'я, несподівана згадка сяйнула мені і несподівана підозра постала в новому світлі.
— Стривайте! — вигукнув я. — Розанна Спірман прийшла до моєї тітки з виправного будинку? Розанна Спірман раніше була злодійкою?
— Проти цього нема заперечень, містере Френклін. Але що з цього, дозвольте запитати?
— Як що з цього? Звідки ми знаємо, нарешті, що вона не могла вкрасти алмаз? Звідки ми знаємо, що вона навмисне не забруднила фарбою мою нічну сорочку?
Беттередж поклав свою руку на мою й зупинив мене, перш ніж я встиг ще щось сказати.
— Ви зумієте виправдатись, містере Френклін, у цьому нема ні найменшого сумніву. Але, я сподіваюсь, не таким шляхом треба виправдовуватись. Гляньте спочатку, що пишеться в листі, сер. В ім'я справедливості і пам'яті цієї дівчини, гляньте, що мовиться в листі.
Серйозність, з якою він промовив ці слова, здалась мені майже докором.
— Судіть самі про її лист, — сказав я, — зараз прочитаю його вголос.
Я почав і прочитав такі рядки:
«Сер, я повинна освідчитись вам. Освідчення, в якому багато горя, можна іноді зробити кількома словами. Моє можна зробити трьома словами: «Я люблю вас».
Лист випав з моїх рук. Я глянув на Беттереджа.
— Благаю, поясніть, — вигукнув я, — що це значить?
Йому, мабуть, незручно було відповідати на це запитання.
— Сьогодні вранці ви були наодинці з Кривоніжкою Люсі, сер, — мовив він. — Хіба вона нічого не сказала вам про Розанну Спірман?
— Вона навіть не згадувала імені Розанни Спірман.
