Місячний камінь - Вилки Коллінз
— Будь ласка, повернімось до листа, містере Френклін. Кажу відверто вам, у мене духу невистачає засмучувати вас після того, що ви вже витерпіли. Нехай вона сама за себе говорить, сер. А ви продовжуйте пити свій грог. Заради самого себе, продовжуйте пити свій грог!
Я знову повернувся до листа.
«Дуже ганебно було б для мене говорити вам про це, якби я була живою, коли ви читатимете цей лист. Але я вже буду мертвою, сер, коли ви знайдете його. Ось це й додає мені сміливості. Навіть і могили моєї не залишиться, щоб сказати вам про мене. Я хочу написати всю правду, бо Тремтливі піски ждуть, аби заховати мене, щойно ці слова будуть написані.
Крім того, ви знайдете свою нічну сорочку, заховану в моєму тайнику, з плямою від фарби, і захочете дізнатись, яким чином я заховала її і чому не сказала нічого вам про це, коли була ще живою. Можу навести лише одну причину. Я зробила ці дивні речі тому, що люблю вас.
Не буду більше турбувати розповіддю про себе, про своє життя до того дня, як ви приїхали в дім міледі. Леді Веріндер взяла мене з виправного будинку. Я прийшла у виправний будинок з в'язниці. Мене запроторили за грати, бо я була злодійкою. А стала злодійкою тому, що мати моя зробилась вуличною жінкою, коли я була ще зовсім маленькою дівчинкою. Мати моя зробилась повією тому, що джентльмен, котрий був моїм батьком, кинув її. Нема ніякої потреби розповідати таку звичайну історію, як ця, детально. Вельми часто її можна прочитати на сторінках газет.
Леді Веріндер і містер Беттередж були дуже ласкаві зі мною. Ці двоє й начальниця виправного будинку — єдині добрі люди, з якими мені доводилося зустрічатися за все моє життя. Я змогла б залишитись на своєму місці — не зовсім щасливому, — але могла б залишитись, якби ви не приїхали. Я не вважаю вас винним, сер. Це моя провина — цілком моя провина.
Пам'ятаєте той ранок, коли ви спустились до нас із піщаних горбів, шукаючи містера Беттереджа? Ви були схожі на принца з чарівної казки. Ви були схожі на коханця, створеного мрією. Ви були найпрекраснішим людським створінням, яке я будь-коли бачила. Щось подібне до щасливого життя, якого я ніколи ще не знала, промайнуло переді мною в ту хвилину, коли я побачила вас. Не смійтеся з цього, якщо можете стриматись. О, коли б я зуміла примусити вас відчути, яке важливе все це для мене!
Я повернулась додому й написала ваше ім'я і своє ім'я на своїй робочій скриньці й намалювала під ними вузол закоханих[3]. Потім сам демон — ні, мені треба сказати: добрий ангел, — шепнув мені: «Піди й подивися в дзеркало». А дзеркало сказало мені — не так важливо, що сказало. Я була надто дурною, щоб скористатись з цього застереження. Я дедалі більше закохувалась у вас, ніби була одного з вами звання і найпрекраснішою з усіх істот, яких вам будь-коли доводилось бачити. Я старалась — о боже, як я старалась! — примусити вас глянути на мене. Коли б ви знали, як я, було, плакала ночами від горя й досади, що ви ніколи не звертали на мене уваги! Ви, мабуть, пожаліли б тоді мене і час від часу нагороджували б своїм поглядом, щоб я могла жити.
Либонь, ваш погляд не був би дуже добрим, коли б ви знали, як я ненавиджу міс Речел. Я, здасться, здогадалася, що ви любите її, раніше ніж ви про це самі взнали. Вона, було, дарувала вам троянди, щоб ви носили їх у петлиці. Ах, містере Френклін! Ви носили мої троянди частіше, ніж ви чи вона думали! Єдина втіха, котру я мала в той час, полягала в тому, щоб потихеньку поставити у вашу склянку з водою мою троянду, замість її троянди, — а її троянду викинути.
Коли б вона була справді такою вродливою, якою вона вам здавалась, я, можливо, легше стерпіла б усе це. Ні, я, либонь, ще більше зненавиділа б її. Уявіть собі міс Речел без її вбрань, одягнуту в сукню служниці… Не знаю, нащо я пишу все це. Не можна заперечувати, що вона має погану поставу; вона надто худорлява. Але хто може сказати, що саме подобається мужчині? І юним леді дозволяється мати такі манери, за які служниця була б позбавлена свого місця. Та це не моя справа. Я не буду певна, що ви прочитаєте мого листа, якщо я й далі так писатиму. Тільки образливо чути, як міс Речел називають гарненькою, коли знаєш, що все це йде від її нарядів і від її впевненості в самій собі.
Постарайтесь, сер, не втрачати терпіння, читаючи листа. Я зараз перейду до того часу, який, я певна, цікавить вас, — коли було вкрадено алмаз.
Але є ще одна річ, яку я мушу спочатку розповісти вам.
Моє життя не здавалось мені дуже важким, коли я була злодійкою. І тільки коли мене навчили у виправному будинку розуміти всю ганебність мого попереднього життя і прагнути до кращого, мої дні стали довгими й нудними. Думки про майбутнє не давали мені спокою. Чесні люди — навіть найдобріші чесні люди — були мені страшним докором. Розпачливе почуття самотності не залишало мене, куди б я не пішла, що б я не робила, з ким би я не була. Я знаю, це був мій обов'язок старатися жити в злагоді з моїми подружками-служницями на моєму новому місці. Однак я не здружилася з ними. Вони дивились (чи мені здавалося, що дивились) на мене з підозрою. Я не жалкую, о ні, не жалкую, що мені дали можливість виправитись, — але насправді, насправді це було нудне життя. Ви спочатку прийшли, як промінь сонця, — а потім ви також не справдили моїх надій. Я була досить-таки божевільною, що покохала вас, і я
