Книги Якова - Ольга Токарчук
Ввечері Молівда урочисто читає товариству листа, що його кілька днів тому від імені волоських, турецьких і польських братів ушкварив польському королю:
Яків Йосиф Франк виїхав із дружиною, дітьми та ще понад шістдесятьма особами з турецьких країв і волоських, ледве врятувавши своє життя, бо, втративши все майно, рідною мовою своєю лише балакаючи, а ще деякими східними, звичаїв Найяснішого Королівства не знаючи, жодної можливості жити не маючи — як він сам, так і люд його, що так численно до правдивої віри потягся, — тепер благає у Вашої Королівської Величності, Вашої Милості місця, де міг би прогодувати громаду свою…
Тут Молівда прокашлюється і на мить замовкає, бо його охоплює сумнів, чи не надто воно зухвало звучить. Яка користь у цьому для короля, якщо і його піддані селяни-християни, всі ті натовпи жебраків, дітей-сиріт, калік, також потребують допомоги.
…аби могли ми спокійно осісти, бо ділити землю з талмудистами для нас нестерпно і небезпечно, позаяк цей затятий народ інакше, ніж собачою вірою та відступниками, нас не називає.
Не зважаючи на дароване Вашою Королівською Величністю право, вони й далі завше і всюди гноблять нас, грабують і б’ють, як-от нещодавно на Поділлі, під боком у Вашої Величності…
З глибини долинає чийсь схлип, до нього долучаються інші.
Тож просимо Вашу Королівську Милість призначити комісії в Кам’янці та Львові, аби нам наше майно було повернуто, жінок і дітей віддано, декрет, ухвалений в Кам’янці, виконано, і аби Ваша Величність публічним листом зволила повідомити: хай браття наші, що ховаються через віру свою, без страху в ній зізнаються; аби пани, що володіють цими землями, уступати в нову віру їм допомагали; і якщо талмудисти якоїсь кривди їм завдаватимуть, аби могли вони в таке місце прийти і до нас спокійно приєднатися.
Подобається слухачам цей квітчастий стиль. Молівда, вельми собою задоволений, напівлежить на килимі, адже, відколи приїхала Хана, Яків живе в просторішій кімнаті, яку Хана облаштовує на турецький манір. Це дивно, бо за вікном лютує хурделиця. Маленькі віконця майже цілком заліпив сипкий сніг. Досить відчинити двері, і свіжий пил вдирається досередини, де пахне кофієм і лакрицею. А ще кілька днів тому здавалося, що прийшла весна.
— Посиджу у вас кілька днів, — каже Молівда. — У вас тут — наче у Смирні.
Це правда: йому краще тут із євреями, ніж у Варшаві, де навіть кофію не вміють подати, наливають його забагато, і сам він водянистий, через що потім докучають печія і нерви. А тут він сидить на підлозі чи на вигнутих лавочках за низькими столиками, на які подають кофій у крихітних чашечках. Наче для гномів. Ще й порядного угорського вина наливають.
Приходить Хана, щиро з ним вітається, дає йому на руки доньку Якова — малу Авачу, Євку. Дитина тиха, спокійна. Її трохи лякає велика рудувата борода Молівди. Мала дивиться на нього, не кліпаючи, уважно, ніби вивчає, що то за один.
— Ось і закохалася в дядька, — жартує Яків.
Але ввечері, коли вони залишаються вп’ятьох з Османом, Хаїмом з Варшави й Нахманом і відкорковують третій дзбан вина, Яків тицяє пальцем у Молівду й каже:
— Ти бачив мою доньку. Знай, що вона — королева.
Всі йому дружно підтакують, але він прагне не такої згоди.
— Але ти не думай, Молівдо, що я через красу називаю її королевою.
Пауза.
— Ні, вона справді королева. Ви навіть не знаєте, яка могутня.
Наступного вечора, коли після вечері збирається невеликий гуртик братів, Молівда, перш ніж упитися, звітує про свої перемовини з архієпископом Лубєнським. Вони рухаються в потрібному напрямку, хоч єпископ має сумніви, чи справді вони щиро горнуться до Церкви. Тепер він напише лист Крисі та Шломо Шорові, щоб склалося враження, ніби багато груп прагнуть охреститися.
— Хитрий ти, Молівдо, — каже до нього Нахман з Буська і поплескує по спині.
Всі з того Нахмана підсміюються, бо вдруге оженився і всюди за ним ходить його молоденька дружина. Сам Нахман, здається, злякався того одруження.
Молівда раптом починає сміятися.
— Бачиш, у нас ніколи своїх дикунів не було, а у французів і англійців були свої бушмени. От вельможне панство й хоче вас, своїх дикунів, до лона Церкви пригорнути.
Схоже, вино з Джурджу, яке приїхало сюди возами разом із Ханою, вже подіяло. Тепер усі теревенять, перебиваючи один одного.
— То чого ж ти туди їздив, домовлявся за нашими спинами з єпископом Дембовським? — питає Крису обурений Шломо Шор, хапаючи його за не надто чистий гальштук[125]. — Що ти там із ним каламутив? Хотів щось для себе випросити? Ви лише на нього гляньте! Це для того ти їздив сам до Чорнокозинців по єпископські листи? Щоб він тобі дав дозвіл? Він обіцяв тобі?
— Так, обіцяв. Що матимемо незалежність у межах Королівства. Про жодне хрещення мови не було. І цього ми маємо триматися. Після його смерті все полетіло шкереберть. А ви, дурні, летите на те хрещення, як нетлі на свічку. Не було мови про хрещення! — Криса випручується і вдаряє кулаком об стелю. — І тоді на мене хтось наслав бандитів, які побили мене до півсмерті.
— Паскудний ти, Крисо, — каже Шломо Шор і йде просто в заметіль.
Крізь відчинені на якусь мить двері досередини залітає сніг і відразу починає танути та встеленій ялиновим гіллям підлозі.
— Я погоджуюся з Крисою, — каже Єрухім.
Інші йому підтакують. Із хрещенням можна зачекати.
Тут втручається Молівда:
— Маєш ти рацію, Крисо, що тут, у Польщі, ніхто євреям повних прав не дасть. Або ти католик, або ніхто. Сьогодні магнатська ласка обсипле тебе золотом, бо ти — проти інших євреїв, але якщо завтра захочеш сам вирішувати справи своєї віри, тебе не лишать у спокої, доки не побачать, як ти лежиш хрестом у костелі. Помиляється той, хто думає інакше. Були перед вами аріяни, християни-іновірці, люди м’якої вдачі, та й ближчі Церкві, ніж ви. І що? Катували їх і врешті вигнали. Майно їхнє відібрали, а їх самих або повбивали, або прогнали.
Він говорить це якимось замогильним голосом. А Криса знову вигукує:
— Ви хочете йти просто в пащу цього чудовиська, Левіафана!..
— Має рацію Молівда. Нема в нас іншого
