Присмак волі - Володимир Кільченський

Кущі розтулилися, і до них виїхав вершник. Навіть у темряві було видно, що він ледве тримався на спині коня.

— Не стріляйте, козаки, я втекла від польського пана... У мене зброї немає. Допоможіть... — почувся хрипкуватий жіночий голос.

Іван підбіг до дівчини, допоміг їй злізти з коня.

— Оце такої дивини ми ще не бачили: панянка на коні, вночі... — розгублено вимовив Павло і, підбігши, також став допомагати вершниці, взявши її коня за вуздечку.

— Я заблукала в цьому мороці... Добиралася до Раханє, там моя хрещена жиє. Ніч застала зненацька, і Ясочка йшла абикуди, — кволим голосом розповідала дівчина.

Іван нахилився до неї і насмілився прикласти долоню до чола, а тоді стурбовано спитав:

— Як звати тебе, дівчино? Ти таки дуже гаряча... Можливо, це лихоманка, і теліпає тебе від того. Хто ти?

— Мене звати Марією... Матері й батька не маю, давно вже поневіряюся наймитуванням по польських маєтках. А нині всі вони втекли подалі від Хмеля, — коротко розповіла дівчина.

Іван ловив кожне слово Марії. І раптом вона на очах в усіх стала падати на землю, мов підкошена. Хлопець ледве встиг перехопити її попід руки.

— Що ж це з тобою, дівчино? — злякано промовив він.

Підбіг Андрій та став тормошити непритомну, але вона кволо висіла на руках у Івана. Павло з Яремою тільки розгублено дивились, а Павло запропонував:

— Давайте відвеземо її до найближчої домівки, де є люди. Віддамо їм на догляд...

Доки хлопці вирішували, що робити з Марією, вона потроху прийшла до тями і стиха запитала:

— Де я? Що ви робите зі мною?

Іван почекав, доки вона сама впевнено стала триматися на ногах, і відійшов від неї, примовляючи:

— Ми нічого... Ти знепритомніла, і я притримав тебе. Ми підемо, Маріє...

Вона вже повністю отямилась і, трішки замислившись, попрохала:

— Ви хоч виведіть мене звідси на шлях, а тоді залишите...

І згодом, трішки помовчавши, сором’язливо попрохала:

— Дайте мені хоч якийсь сухар. Я вже три дні не маю їжі...

Тут Іван не витримав і рішуче мовив до хлопців:

— Треба домовитися з Петром. Не можна її тут лишати... Пропаде вночі, не доживе до світанку. Шкода ж таку гарну дівчину...

Після цих слів Іван з Андрієм швидко пішли до стану, а інші хлопці лишилися біля Марії.

Пройшли небагато, коли Іван звернувся до Андрія:

— Не зможу я її покинути напризволяще. Щось у мене під серцем шпигнуло, коли тримав її непритомну. Сирота вона, як і я...

Андрій мовчав, не знаючи, що відповісти другові. Коли підійшли до стану, він відправився до сотника, щоб підтримати Івана.

Петро Гусак сидів у наметі з десятниками. При світлі лоївки старшини про щось жваво сперечалися. Хлопці почекали трохи, поки десятники стали виходити з намету. Побачили Макара Пилипенка, і Іван попрохав його затриматись, сказав, що має до сотника нагальну справу.

Утрьох зайшли до намету. Іван швидко став розповідати Гусакові про їхню зустріч із втікачкою. Наприкінці розмови він, не довго думаючи, став прохати Петра, щоб дозволив їм супроводити Марію до її хрещеної, яка живе недалечко, в Раханє. Петро з цікавістю поглядав на Івана, а тоді рішуче мовив:

— Так, хлопці... А якщо всі ви знайдете дівок та станете їх проводжати... Де буде моя сотня?

Іван став рішуче умовляти Петра, а Андрій Підлужний, не витримавши, також звернувся до сотника:

— А якщо ви нас удвох на вивідини відправите? Ми все там обдивимось і повернемося до ранку.

Петро запитливо подивився на хлопців, а тоді несподівано спокійно промовив:

— У такому разі можу вас відрядити тільки четвіркою, якщо згодяться хлопці...

— Дякую, пане Петре! — швидко промовив Іван і додав: — Я сам буду з хлопцями домовлятися. Вивідаємо все як треба.

Петро Гусак засміявся і вже суворіше промовив:

— Ви голови свої там побережіть, архангели!

Іван вийшов з намету у гарному настрої і, залишившись наодинці з Макаром, хотів йому розповісти про все, але той зупинив, сказавши:

— Чув я все, Іване! На мою думку, не варто б їхати... Проте і околиці треба вивідувати. Тож збирайтесь хутчіше!

Хлопці швиденько прийшли до свого обозу, захопили свої пожитки та зброю і поспішили до річечки, де полишили своїх друзів. Павло, побачивши Івана з Андрієм, не витримав і сердито випалив:

— Вас тільки за смертю посилати! Ми вже геть змерзли тут, і Марія ледве жива!

Іван заспокійливо підняв руку і звернувся до друзів:

— Петро відправляє нас на вивідини до Раханє. Хто мене підтримає, той іде з нами!

Запанувала тиша,