Присмак волі - Володимир Кільченський

Підлужний, черкаючи кресалом, підпалив жменьку пороху і підніс до полум’я сухе галуззя. Вогник побіг далі по хмизу, і швидко вдалося розпалити багаття. Андрій мовчки готувався витягувати кулю, а Ярема, відійшовши подалі, чатував від несподіванок.

Андрій розв’язав поранене місце і попрохав Павла тримати Івана за ноги. Заклав розпечений ніжу рану і, розворушивши кулю, миттєво її витяг. Хутко зав’язав рану і, глянувши на Павла, стомлено вимовив:

— Так мене вчили виймати кулі. Іванова — перша, дай бог, остання...

Через деякий час Іван подав слабкий голос:

— Андрію, ви тут? Води хочеться... Жаль, що підвів я Петра.

Йому дали напитися. Андрій повідомив, що кулю витягнув і вони разом їхатимуть навздогін своїй сотні. Іван помовчав, а тоді ледве чутним голосом попрохав:

— Андрію, Павле, не здолаю я цього шляху, залиште мене тут...

Підлужний махнув рукою і став говорити, що не лишить його на розтерзання звірів.

— У такому разі, Андрію, повернися до Марти і спитай, чи зможуть вони таємно доглядати за мною? — тихо вимовив Іван, і його друг кивнув головою на знак згоди.

Івана обкутали пологом і, наламавши неподалік від місця схову ялинового галуззя, обгорнули з усіх боків. Ярема залишився з Іваном, а Андрій з Павлом відпочили і перед настанням темряви стали пробиратися до хати Марти.

Удалося непомітно підійти, і Андрій тихенько постукав у віконце. Було видно, як на віконній фіранці мелькнула тінь від світла лоївки і почувся голос Марти:

— Ми вночі нікому не відчиняємо! Не стукайте по вікнах!

Почувши такі слова, Андрій не знав, що й робити, але, набравшись духу, постукав знову і тихо став говорити:

— Тітонько Марто, це ми Марію сьогодні доправили... Я — Андрій. Впустіть...

У відповідь почув, як рипнули двері, і Марта, вийшовши на поріг, схопила Андрія за руку й швидко впустила в хату.

— Розповідай тихіше, що там трапилось... Чому ви повернулися? — рішуче вимовила Марта і посадила Андрія в куток подалі від віконця.

Андрій розповів про пригоду, яка трапилася з Іваном, і попрохав таємного притулку для нього. А потім вони повернуться, щоб забрати свого друга.

Тітка Марта замислилась і погукала Марію, яка щойно прокинулася:

— Ходи до нас, Маріє, треба разом вирішити.

Тепер вони втрьох сиділи, обмірковуючи, як усе облаштувати. Нарешті Марта піднялась і рішуче мовила:

— Гаразд, доправляйте сюди Івана. Гріх кидати його напризволяще! Був уже війт сьогодні у нас, картав мене за те, що я козаків прийняла... А я твердила, що ви доправили Марію, думаючи, що вона шпигунка...

Андрій кивав головою і, коли Марта закінчила говорити, попрохав, щоб вони приготували Іванові ліжко.

Марта випустила Андрія на подвір’я, і вони з Павлом стали пробиратися назад. Прийшовши до місця схову, поклали Івана на полог і попрямували назад до містечка. Підлужний легенько постукав у віконце, і двері швидко відчинилися. Тітка Марта впустила їх. Хлопці залишили пораненого і, потиснувши йому руку, вийшли з хати та розчинилися у темряві.

Загадковості під Замостям 

Трійка вершників, незважаючи на втому, поспішала, щоб до ранку приєднатися до своєї сотні. Після півночі їх зупинив козацький роз’їзд. Дізнавшись, хто вони і звідки, запропонували відпочити в селищі Лабуньки. Влаштуватися треба на околиці, а то ближче до Замостя їх уночі не пропустять, там охорона Хмеля.

Знайшли якусь клуню, побіля якої було вже прив’язано з десяток коней. Попрохали їздових приглянути за їхніми скакунами, а самі влаштувалися спати на вільному місці.

Андрій прокинувся від вранішньої метушні у клуні, і хлопці, швидко піднявшись на ноги, вийшли зі свого нічного притулку. Вирішили тут не затримуватися і околицями Лабуньків попрямували до Замостя, де стояв полк Максима Кривоноса, а отже, і їхня сотня. Швидко розшукали місце розташування табору, і Андрій, залишивши товаришів побіля своїх, поспішив на звіт до пана сотника.

Діждавшись, доки з намету вийдуть десятники, Андрій, привітавшись із Макаром Пилипенком, скрушно похитав головою і зайшов. Петро Гусак відразу зрозумів, що є якісь негаразди. Вислухавши Андрія, заспокоїв його, запросив присісти до столу.

— Макаре, а йди-но сюди! — крикнув Петро.

Коли зайшов Пилипенко, також указав йому на місце за столом.

— Уже знаємо ми, що заможні ляхи гуртуються проти нас, але з нашими козаками такого ще не траплялося! — з гіркотою вимовив Петро. — Макаре, днів через три відправ людей у Раханє. Заберіть звідти Івана, бо як пронюхають ляшки, то заб’ють його, — розпорядився Петро.

Нині весь полк Максима Кривоноса відпочивав після вчорашнього невдалого наступу на замок, і козаки готувалися до наступних боїв. Вони також уже облаштувалися, і Павло нахвалявся перед Андрієм, що доручив коней Панасові, який і обмиє їх, і погодує. Уперше за цей час Підлужний посміхнувся, проте в наказному тоні промовив:

— За Гнідка головою відповідаємо. От заберемо Івана, тоді з нас двох він спитає!

Із приступом фортеці не поспішали, і пішли чутки, що Богдан хоче взяти за неї викуп. Щоправда, подейкували, що їхній полковник проти перемир’я з ляхами і хоче днями знову йти приступом. У ці дні посилено