Присмак волі - Володимир Кільченський

Макар кивнув головою і зауважив:

— Життя вже немає на землі нашій. А де житимуть діти наші, якщо не виженемо гаспида?

Довгенько балагурили про життя місцеві й козаки. Хлопці дізналися від війта, що не вся людність сприймає цю війну як визвольну, є й такі, що раді бути під ляхами, і такі, що шкодять повстанській армії.

Підлужний дивувався, чуючи це, зрозумів, що світ широкий і люди в ньому різні. Вони бажають кращого, а дбають перш за все про особистий зиск. Та все ж розмова була дружньою, і війт дозволив тимчасово облаштувати осиротілу будівлю на краю містечка під місце для відпочинку козацької охорони.

Поверталися до своїх не дуже задоволеними, бо кожен відчув, що в цих місцях живе інший люд і треба на це зважати.

Уже було розподілено нічну варту. Федір, підійшовши до хлопців, нагадав, що їхня черга настане після півночі, і четвірка друзів разом з усіма стала влаштовуватися на ночівлю у дворищі, яке дозволив зайняти війт.

Серед ночі їх розбудили вартові, які відбули свій час, і хлопці хутко зібралися на нічні чати до валки підвід та коней. Підлужному випало вартувати з Іваном побіля коней, і вони залюбки вибирали місцину для зручного нагляду за кіньми.

Ніч видалася темною та вологою. Андрієві не допомагав і жупан. Доки він пристосувався до нічної прохолоди, довелось потремтіти. З іншого боку кінської прив’язі розташувалися Павло з Яремою, а Андрій з Іваном усе ж влаштувалися біля своїх коней, настеливши на землю смерекового гілля. Гнідко та Орлик час від часу здивовано пофоркували, можливо, від задоволення, що їхні власники перебувають поряд із ними.

Було чути, як перегукувались козаки на варті побіля валки возів, і хлопців охопило відчуття спокою та впевненості. Андрій з Іваном не розмовляли під час варти, от і зараз сиділи, кожен думав свою думу.

Ближче до ранку в містечку подекуди загавкали вцілілі собаки, а вздовж прив’язі захвилювалися коні. Андрій насторожено піднявся на ноги і, витягти шаблю, тихо пішов у той бік. Присівши навпочіпки, він пробував щось розгледіти у темряві, але очі нічого не помічали. Підсвідомо відчував, що десь зачаїлася жива істота, якийсь звір, а можливо, кіт полює на мишей. Іван був поряд, і вони обоє застигли в чеканні. Устигли вгледіти, як до коней метнулося дві тіні та й розтануло у темряві поміж конов’язі.

Іван подав Підлужному знак рухатися далі, і Андрій навпочіпки став безшумно рухатися, тримаючись ближче до товариша, і раптом просто перед ними один із коней став відступати задки, ледве не зачепивши Андрія. За конем, тримаючи його за вуздечку, ступала людська постать, не помічаючи хлопців. Хтось виводив коня від прив’язі... І тієї ж митті вони побачили, як коня, що стояв трішки далі, також хтось виводить.

Якусь мить вони розгублено дивились, як хтось хазяйнує з їхніми кіньми, а тоді одночасно вискочили і, заволавши: «Стій!», кинулися до невідомих, котрі з переляку застигли на місці. Коні, струхнувши головами, вирвали віжки з рук невідомих поводирів та рвонули бігти невідомо куди.

Андрій, не довго думаючи, вдарив по застиглому крадію плисковатим боком шаблі, і той, зойкнувши, звалився снопом на землю, а Іван за цей час впорався з іншим і приставив до його шиї лезо шаблі. На крики підбігли Павло з Яремою і допомогли хлопцям зв’язати руки крадіям козацьких коней. Тут уже на ґвалт прибіг Макар і, запаливши смолоскип, присвітив на невідомих, одразу ж скрикнув:

— Овва, оце тобі й на... Завелися цигани, що викрадають коней у козаків!

Усі розгублено поглядали на двох чубатих молодих хлопців, що стояли мовчки, примружуючись від вогню смолоскипу, а в того, що Андрій огрів шаблею, на обличчі була кров, і він непевно тримався на ногах. Макар розпитав Івана, як усе було, і звернувся до циганських хлопців:

— Так от, хлопці, за викрадення коней у січовиків ми у себе на Низу карали смертю. А тут вріжемо вам київ біля стовпа. Виживете — то ваша добра доля, а ні...

Циганчуків відвели до клуні і приставили охоронця до виконання кари. А Підлужний з Яровим пішли вартувати далі. Залишок ночі минув без пригод, а вранці до них прийшла зміна.

Хлопці спали до обідньої пори, а коли вийшли на дворище, дізналися, що покарання циган уже відбулося і їх відвезли возом за містечко та залишили на догляд двом циганкам, які замовляли за них слово. Макар на запитання Андрія «Чи живі ті крадії?» з посмішкою промовив:

— Циган витриваліший за кішку... Житимуть довго та пам’ятатимуть козацькі киї!

Наступного ранку на зміну охорони валки возів наїхали три десятки вояків з повстанського війська, і підсилена десятка Макара з великою радістю передала право на охорону. Під вечір дісталися до свого стану, де вже чекала приємна новина про виступ їхньої сотні на з’єднання з головним військом Максима Кривоноса під Замостям.

Готуватися до походу стали негайно. Часу обмаль, а осіння далека дорога була важкою. Сотня вирушила в дорогу, коли вже добре розвиднилось, і їй доручили бути в голові війська.

Не раз доводилось сотні Гусака вести передову сторожу заради безпеки головного війська. І цього разу всі зрозуміли, що нелегко буде місити руду глину з камінням по осінніх шляхах.

Попереду сотні, як завжди, мала рухатися десятка Макара Пилипенка, а по боках було доручено стерегти військо сотні Степаненка, огрядного козака, що в молоді роки міг перерубати шаблею вершника разом із конем. Свідків цього, можливо, й не було, та коли хтось дивився на його