Присмак волі - Володимир Кільченський

руки і плечі, то в це легко вірилось. Перед виступом війська він приїздив до Петра Гусака узгоджувати дії на випадок сутички з ворогом, і хлопці, які стояли поруч, відчували його силу. Побачили і старого знайомого, сотника Гурія, разом із яким били ляха під Пилявцями. Він дружньо привітався з козаками, Макара ж обняв та мовив добре слово про його десятку, а хлопцям це було, наче цілюща припарка до виразки.

Петро Гусак перед початком руху нагадав козакам, що треба везти з собою сухий хмиз для легкого запалювання вогнищ, а частину пороху тримати на собі, щоб увесь час був сухим. Андрій із друзями і так знали, що при такій гнилій погоді надії на вогнепальну зброю немає, і хоча в ладівницях було вдосталь набоїв, покладалися лише на свої шаблі, списи, луки та гарних коней...

Макар повів свою десятку попереду — на декілька десятків сажнів від сотні. Козаки розтяглися по шляху ланцюгом і уважно обдивлялися прилеглі переліски та луги.

Підлужний мимохідь милувався краєвидами Львівщини, і знову думки летіли до неблизької Самарщини, до домівки та родини. А потім став добром згадувати Санька Голоту, його вправність, відчайдушність і вірність під час походів...

У Почаєві 

Санько отямився на третій день після поранення, і перше, що він побачив, — це велика баня церкви, яка величаво пливла серед білих осінніх хмар по синьому небу. Вмить пригадав, що з ним відбулося раніше, і в голову вдарила думка, що він уже на небесах, а душа пливе в рай.

При цій думці він посміхнувся і спробував підвестися, але відчув, що його хтось тримає за ноги. Обвів поглядом місце, де знаходився, і зрозумів, що він у просторому курені з відкритим отвором, а ноги прив’язані до великої дерев’яної ступи. У курінь заглянула постать людини в чорній рясі, і відразу він почув веселий глас отця Никодима:

— Оговтався, козаче? Вважай, що повернувся з того світу... Доки тебе доправили сюди, багато крові втратив, але наші монастирські знахарі з Божою допомогою зупинили біду...

Санько мовчки слухав Никодима, а коли той замовк, нахилився до нього і, приклавши руку до чола, спитав:

— Отче, а наші хлопці де зараз? Ми ж ішли до Львова...

— Боюсь, отроче Божий, що тобі до Львова швидко не вийде... Добре, що живим лишився. Будеш у нас при монастирі, доки не наберешся сили, — заспокійливо говорив Никодим.

— Від завтрашнього дня питимеш відвари з трав. Їжу тобі поки що заказано вживати, — продовжив Никодим і, перехрестивши Санька, вийшов із куреня.

Тепер уже Санько Голота усвідомив усе, що з ним трапилось, і дякував Богові за те, що на його шляху трапився отець Никодим. А друзі вже, напевне, давно ввійшли у Львів...

На вечір отець Никодим приніс великого ліжника і, обмивши рани теплою водою з травами, обклав Санька нагрітим камінням. Побіля отвору куреня також поклав каміння, від якого так і пашіло жаром.

— Будемо у курені разом спочивати, — сказав Никодим і заходився читати вечірні молитви.

Уночі Санько спав добре, а рано-вранці його розбудив Никодим. У курені вже сидів незнайомий монах, який, перехрестивши Санька, підняв його голову і став вливати у рот якісь гіркі настої, від яких у хворого аж зводило щелепи.

— Терпи, козаче, отаманом будеш! — примовляв монах.

Він зняв перев’язи і, обробивши рану, поклав на неї тонким шаром якесь мастило. Читаючи молитви, часом прикладав руку на його порізане черево. Від монотонного промовляння Санька охопив сон, і він, заплющивши очі, занурився у дивний світ. Силою почуття здійнявся до неба і летів, зачаровано розглядаючи землю, таку знайому і водночас ніби чужу.

І тут він зрозумів, що бачить Самарський ліс і свою хату, а побіля неї точиться запекла боротьба. Він упізнає батька, що з останніх сил б’ється з чорними татарами, але в нього на очах батько падає і кров з нього ллється з усіх боків. А від хати біжить жінка з дитиною в руках, і Санько впізнає в ній матір і себе, ще малого. Мати встигає добігти до густого зеленого лісу, але дужий татарин доганяє її і відриває від неї дитинча.

Санько дивиться на все це, і серце його рветься, але не може нічим допомогти, а тільки поглядає, як на великому чорному коні його, малого, кудись везуть, а мати впала на коліна і, витягнувши руки, молить Бога за свою дитину. Доки його віз на коні кремезний татарин, маленький Санько встиг підрости і, вирвавшись із рук ординця, біг та махав самому собі у небесах.

Невідомо як Санько швидко опинився над Львовом і, поглядаючи згори, милувався красою цього міста і побачив яскраву веселку, що, перетнувши місто, висіла над ним. Унизу люди здивовано дивились чи то на чарівну веселку, чи то на Санька і радо вітали, піднімаючи руки, а Санько, витаючи вгорі, радів красі незнайомого міста. Тільки здивувала пісня козаків, які йшли походом біля Львова. Вони співали веселу пісню так сумно, що на очі Санька навернулися сльози і він став махати руками, прощаючись із козаками, а вони не звертали на нього уваги, зникали за горою.

Пробудився Санько увечері від дотику чиєїсь руки, коли за порогом куреня було вже темно. У курені світилися дві лоївки, і знову той монах повторив усе, що робив уранці. Потім став шептати молитви, і Санько знову впав у сон.

Наступного ранку пробудився сам і лежав з розплющеними очима, прислухаючись до голосів