Присмак волі - Володимир Кільченський

Завели чотириногих друзів на подвір’я. Доки прив’язували коней біля клуні, тітка Марта кинула їм по оберемку сіна.

— Заходьте до моєї господи, шановні козаки! Красно дякую вам за мою хресницю, що доправили її живою та дужою, — промовляла вона, відчинивши двері будинку.

Іван залишив біля коней Ярему, і всі, обтрусивши ноги об поріг, зайшли до світлиці. У будиночку була лише одна невеличка кімната з ширмою, у сінях досить холодно, тут же складено якесь домашнє причандалля.

Тітка Марта запросила присісти на довгу лаву, яка стояла напроти, мабуть, ще звечора натопленої печі. Швидко відсунувши заслінку, дістала горнятко з кашею і поставила на видовжений стіл, покритий настільником. Ікони на покуті були православними, і хлопці, помивши руки у великій мисці, пересіли на лаву побіля столу, перед цим помолившись до образів.

— Оці відвідини у мене вранці — добра ознака, пригощайтеся в дорогу, — вже веселіше примовляла тітка Марта, а Марія допомагала їй подавати частування.

Тут Іван підійнявся з лави і звернувся до господині:

— Марія також намерзлася... Нехай і вона присяде з нами поїсти. Ми без неї частуватися не будемо.

— Та добре... Буде і Марія з вами отут, скраєчку. Вона в нас невимоглива, — жваво говорила тітка Марта, а тоді звернулася до хрещениці:

— Затримайся, Марійко!

Швидко покінчили з раннім сніданком, і хлопці стали дякувати господині за їжу. Усіх затримував Ярема, який прийшов пізніше, після заміни Підлужним.

Несподівано двері швидко розчинилися, і на порозі з’явився Андрій.

— Нас обклали озброєні люди! Невідомо хто. До коней! — крикнув він і повернувся на подвір’я.

Туди вже вдерлися декілька молодиків. У одного в руках була довга польська шабля, а в решти — домашні тризуби для збирання сіна.

— Не підходьте до коней, бо стрельну в когось із вас! Стійте! — крикнув Андрій і, вихопивши шаблю, кинувся навперейми недругам.

Та молодики мало зважали на погрози Підлужного і майже підійшли до коней, щоб завдати їм шкоди. Андрій встиг стати перед прив’яззю і, тримаючи напоготові шаблю, ще раз гукнув нападникам, щоб не наближалися.

Нахабні молодики, не звертаючи уваги на ці застереження, підняли руки з реманентом, щоб завдати удару Орлику і Гнідку, та Андрій, зробивши кидок в їхній бік, ударив по руці зухвалого молодика, і долоня з шаблею звалилась перед ним. Пролунав шалений крик, і ті двоє застигли, ошаліло дивлячись то на Андрія, то на свого товариша, у якого з руки цебеніла кров. Підбігли друзі і, погрожуючи зброєю, стали відганяти незнайомців від своїх коней, а Андрій, відтуливши жупана на молодикові, роздер його сорочку і вже непритомному обмотав місце поранення.

— Хутчіше на коней! Забираймося звідси! Більше нікого не бийте! — схвильовано наказав Іван, і миттєво всі були в сідлах.

Та вже було чути голоси вороже налаштованих людей, які наближалися до них, і тупіт вершників.

— Згуртуватися! Шаблі тільки для захисту! Будемо пробиватися! — знову закричав Іван, і четвірка друзів з оголеними шаблями ринула на людей, які прагнули напасти.

Раптово гвалт стих, і нападники злякано зупинилися, немов зачаровані, дивились, як повз них проносились верхові козаки. Андрій проривався третім, а позаду був Іван на своєму Гнідку. Коли поминули облогу, Підлужний, оглянувшись, побачив, то Іван скаче за ними, прихиливши голову до шиї коня. Зненацька збоку пролунали постріли з рушниці, і сліпа куля просвистіла побіля Андрія. Озирнувшись, він знову побачив Івана, який невідступно нісся галопом за ними.

Незабаром постріли вщухли, і, зменшивши ходу Орлика, Андрій оглянувся, але побачив тільки Гнідка, який слідував за ними. Наздогнавши друзів, Андрій викрикнув:

— Хлопці, Ярового немає! Гнідко — за нами, але без Івана!

Швидко перехопивши повід Іванового коня, Андрій прив’язав його до вуздечки Орлика і запропонував хлопцям повернутися, щоб пошукати свого побратима.

— Звісно, не поїдемо без нього. Що ми скажемо Петрові? Треба пошукати Івана — можливо, поранений! — підтримав Андрія Павло.

— Я повертаюся пішим, а ви — назирці за мною з конями. Якщо щось негаразд, я швидко на коня і... — невесело говорив Андрій про свою задумку.

Не зволікаючи і тримаючи напоготові шаблю, Андрій з осторогою повертався по їхніх слідах. Було чути далекі людські голоси, і Підлужний став подавати умовний сигнал — совиний покрик. Так пройшов уже до того місця, де бачив Івана на Гнідку, але ніяких ознак присутності побратима не примітив. Позаду почувся схвильований голос Яреми, і Андрій швидко повернувся до хлопців, які витягували Івана з-під густої ялини.

— Андрію, він непритомний, але ми почули стогін, — став говорити Павло, і Підлужний побачив залиту кров’ю штанину.

— Тримайте його... Я погляну на рану та зроблю перев’яз, — суворо сказав Андрій.

Розрізавши штанину, побачив широку рану, з якої юшила кров.

— Зараз зупинимо кровотечу, тільки перевірю, куля встряла чи вилетіла геть, — швидко оглянувши рану, сказав Андрій і сумовито похитав головою, а потім сповістив: — Куля залишилася в нозі, треба в’язати і шукати місце, де б можна було її неспішно витягти.

Вони поклали Івана, який так і не прийшов до тями, поперек спини Гнідка і, пройшовши подалі в гущавину лісу, стали шукати місце, де б розпалити багаття.