Присмак волі - Володимир Кільченський

Доки Голота залишався з конем, обдивлявся та радів, що він готовий хоч зараз нести його на собі до друзів, у бій, з хатини вийшов Никодим з немолодою жіночкою.

— Ось хто доглядав твого коня, Санько. Це Онисія... Ти допоміг і їй визволитися з полону, а чоловік її тоді загинув при нападі... — розповідав невесело Никодим, і Голота співчутливо поглянув на жіночку.

— Щира вдячність, тітонько, за мого Воронька. Мені без нього, як сироті безпритульному, воювати далі аж ніяк... — схвильовано подякував Санько і запевнив, що буде щодня порядкувати біля коня.

Онисія посміхнулася, чуючи ці запевнення Санька, і запропонувала доліковуватися, мешкаючи у її хатині, тим паче, що вже треба опалювати хатину, а їй же ніколи, від монастиря доглядає за недужим людом.

— Якщо можна, я й сьогодні вже залишусь, — поспішно вимовив Санько, і Онисія з усмішкою кивнула головою.

Отець Никодим із жінкою зайшли у хатинку і показали Санькові місце, де була захована його зброя.

— А завтра я прийду та вчитиму тебе писемності. Це вміння за плечима не носити... Доки сядеш на коня, щось уже знатимеш, — додав Никодим і, попрощавшись, пішов до дверей.

Онисія щоранку перев’язувала рану Санькові. Після прикладання до неї лляної ганчірки, вимоченої в густому настої з квітів деревію та ромашки, хлопець відчував значне полегшення і майже не було болю. Онисія готувала йому й настої для внутрішнього споживання, та Санько під час пиття кривився від гіркоти цього зілля. А вже через годину Онисія подавала йому густу юшку з неслухняного півника, і Санько із задоволенням сьорбав. З кожним днем усе більше міг з’їдати цієї наваристої юшки і зацікавився, яким же це гірким напоєм вона його щоразу пригощає перед їжею. І одного разу, коли Санько вже з’їв полумисок курячої юшки, вона промовила:

— Запам’ятай, козаче... При пораненнях у живіт пити такти попервах не можна. Слід вживати відвар з коріння пирію з додаванням полину гіркого. Настоювати треба майже півдня і пити собі тричі на день. Після трьох-п’яти днів пиття можна потроху їсти, а вживати настій треба близько місяця...

Санько тільки кивав головою на знак згоди і наприкінці бесіди сказав:

— Серед наших козаків також є знахарі. Хотілося б і мені це ремесло осягнути...

Онисія засміялась і, роблячи якусь хатню справу, промовила:

— Цьому треба все життя вчитися. Перед Богом відповідаєш...

Осінь відраховувала свої останні дні, і Санько вже походжав по подвір’ю Онисії та надвечір чекав отця Никодима, який не полишав надії навчити Санька Голоту грамоти.

Десь на початку грудня, в сиру та прохолодну пору, випав густий мокрий сніг. Санько сидів на колоді, чекаючи Никодима. Він з’явився на подвір’ї у досить кепському настрої. Після благословення отця обоє зайшли до хатинки. Никодим став розповідати про початок перемир’я з Польщею, про те, що війська Хмельницького повертаються на свої землі під Київ та Чигирин. Санько сидів, не випустивши пари з вуст, не міг зрозуміти, як таке могло статися і куди йому тепер подітися.

— Отче, а як же я тут житиму?.. Військо прямує далеко... Чи дійду до свого Запорожжя? — стиха запитав Санько в отця Никодима, а може, в себе самого.

Никодим ніяково мовчав, а потім промовив:

— Ніхто тебе не буде силувати, щоб у зиму йшов звідси. А настане тепла пора — то вирішуй сам...

Надходив вечір, і, не добравшись до Рави-Руської, сотня стала підшукувати місце для ночівлі. Одне таке врешті-решт приглянулося Петрові Гусаку, і гінці швидко поскакали, щоб сповістити полковника. Сотня Петра рискала вусі боки, вивідуючи, чи безпечним буде місце нічного постою. Козаки помалу підходили та займали місця на височині, а довкола неї до самої темряви гарцювала сотня Гусака. Коли військо нарешті вгамувалося, зайняли й своє місце, яке облаштували обозні.

Ранок наступного дня видався негожим: мряка сіялася з неба, немов через сито. Усі прокинулися рано, і тільки гаряча соломаха зігріла замерзлі тіла. Подякувавши кухарям, сотня знову зайняла своє місце попереду війська. Йшли не по розбитому шляху, а поряд із ним, ліворуч та праворуч, розділившись навпіл. Андрій Підлужний обкутався пологом, і тільки голова виглядала з-під нього, а очі пильно видивлялися навкруги. Орлик ішов поступом і своєю кінською чутливістю не пропускав жодного незнайомого гуку. Почувши щось йому невідоме, пряв вухами та повертав голову до Андрія, запитливо скошуючи очі на нього. До вечора зупинок не намічали, і Підлужний, попорпавшись у мішку, дістав відсирілу загребу та почав її жувати, із жалем звертаючись до коня:

— Оце б тобі, Орлику, до сухої стайні та сінця пахучого. Потерпи трішки, я тебе загребою пригощу...

Обминувши Томашів та перейшовши вбрід річку Вепр, військо зупинилось на ночівлю на протилежному березі річки. Четвірка друзів уже в сутінках повела коней до води. Андрій, зірвавши декілька гілок з дерева, став обмивати Орлику ноги та забрьохане черево, а кінь стояв і з вдячністю тягнувся головою до Андрія. Раптом він нашорошив вуха, а Гнідко, кінь Івана, несподівано гучно заіржав. Хлопці швидко вивели коней з води і, прив’язавши до дерева, стали прислухатися до звуків, що долинали з ліска. Коні знову захвилювалися, і козаки, нічого кращого не вигадавши, стали кричати:

— Ану виходь, хто там! Зараз стріляти будемо! Добром виходь до води!