Присмак волі - Володимир Кільченський
Після ранкової літургії у курені з’явилися Никодим та монах-знахар. Після лікувального діяння Никодим повідомив, що знову в окрузі вештаються татарські загони і цілком припустимий другий напад на Почаївський монастир.
Через два дні в обідню пору в курінь зайшов стривожений Никодим, а з ним — двоє ченців. Вони мовчки стали ладнати ноші для перенесення Санька за огорожу монастиря. Обережно поклали хворого козака на овечу шкуру, і Никодим, забравши з собою нехитрі пожитки, також пішов до монастиря. Тут йому було відведено келію, в якій ледве могли поміститися двоє людей. Було холодно, але приміщення можна опалювати дровами, і дим витягувало через складений з каміння димар. У Никодима відразу з’явилася робота. Він спочатку роздмухав комин, і коли дрівця почали весело потріскувати у полум’ї, став облаштовувати келію до проживання.
Коли прийшов знахар, у келії було вже досить тепло і діжка теплої води стояла на підлозі. Після огляду рани знахар задоволено гмикнув і, напоївши Санька гіркими настоями, став розповідати Никодимові, як без його допомоги лікувати козака.
Назовні зчинився лемент. Отець Никодим і монах подалися до дверей, залишивши Санька на самоті при невиразному світлі лоївки. Прислухаючись до гомону, Санько несподівано для себе самого заснув.
Прокинувся від дотику руки Никодима і веселого голосу, яким він співав молитву.
— Отче Никодиме, що сталося? Татари відійшли? — стривожено запитав Санько.
— Не тільки відійшли, а, може, навіки пропали, — весело відповів Никодим.
Обробивши рану, розповів таке: вони зі знахарем Кирилом вибігли з келії, підійшли до валу монастиря і побачили навколо нього татар, що гарцювали на конях. Їх було багато, і наставник монастиря, зібравши всіх побіля себе, наказав дзвонити, як на Воскресіння Господнє, та співати молитви. Майже сотня голосів стали виводити молитви так, що приглушували навіть дзвони. Навкруги лунали могутні слова, а їх немовби доганяв церковний дзвін. Ніхто з тих, хто співав, не чув і не бачив нічого, окрім руки свого стерничого, який закликав молитися. Ошаленілі татари підкочувались до огорожі монастиря, і раз у раз їх відштовхувала незбагненна сила. Десь перед обіднею татари, наче зграя хижаків, керована вожаком, збились у ватагу і поскакали щодуху подалі від монастиря, так і не наблизившись до стін.
Після оповіді отець Никодим, ставши навколішки до образу Спасителя, почав читати вдячні молитви, а коли пролунали дзвони до вечірні, тихенько вийшов із келії. Санько лишився на самоті, і коли денне світло почало меркнути, йому захотілося стати перед іконами та помолитися за спасіння обителі і житія всіх поселян. Хлопцеві здавалося, що звучать неземні голоси богослужіння, і під ці благоговійні співи він впав у забуття.
Прокинувся задовго до сходу сонця і лежав тихо, бо ж мав козацьку звичку прислухатися до всього, що подає навкруги свій голос. Санько почув, що отець Никодим збирається до утрені. Хлопець покликав його і тихо попрохав:
— Отче, навчіть і мене молитви читати та Святі Писання.
Никодим замислено посміхнувся і, поклавши долоню на чоло Санькові, промовив:
— Видужуй... Навчу тебе грамоти, а тоді молитви сам читатимеш.
Санько вдячно посміхнувся та попрохав:
— Почитайте молитви за моїх друзів: Андрія, Івана та Павла. Вони у скруті зараз. Душа моя віщує, що тяжко їм...
Через тиждень Санько вже підводився на лікті і став умовляти Никодима, щоб допоміг йому вийти у двір, але отець ніяк не погоджувався. Проте через два дні сам запропонував Санькові вийти з келії на монастирське подвір’я.
Опираючись на плече отця Никодима, він уперше за час перебування в монастирі стояв своїми ногами та потроху ступав, разу раз відпочиваючи. Без поспіху вони вийшли на пагорбок перед церквою.
Санькові перехопило подих від величавості храму на Почаївській горі та чудового краєвиду, що відкривався з усіх боків. Неподалік виднілося маленьке містечко, а навкруги була безкінечна далечінь. Виднілися густі ліси, а десь далеко лягли невеликі узвишшя. Якщо подивитися на південь, очам відкривалась заобрійна далечина з лісистим краєвидом, але з чудовими рівнинами, вкритими поодинокими деревами або невеличкими гаями.
— Оце так диво! Я неначе лечу і все це бачу! — з дитячим захватом викрикнув Санько, розглядаючи краєвиди.
— Це все створено Богом, для людей... А нам немає часу милуватися творінням Господнім, — промовив Никодим і тяжко зітхнув.
Після цього дня рана у Санька загоювалась просто на очах, і через тиждень він уже самотужки ходив по подвір’ю монастиря та тихцем мріяв осідлати свого Воронька. Та де тепер його вірний кінь?
А за Вороньком весь цей час потайки від Санька доглядав Никодим. І от одного разу він запропонував хлопцеві зробити походеньки до села, що було майже поруч із монастирем. Натякнув Санькові, що там його чекає гарна несподіванка.
До села Санько Голота йшов самостійно, опираючись на величеньку палицю, що її приніс отець. Увесь час хлопця не полишала думка про несподіванку, яка може чекати там. Коли зайшли на обійстя побіля якоїсь маленької дерев’яної хатинки, Санько почув до болю знайоме іржання коня... Додавши ходи, пішов до хижі, що стояла окремо від хатинки, а як відчинив верхню половину дверей, то аж ахнув: його Воронько нетерпляче тупцював на місці. Хлопець вивів коня з хижі та вдячно подивився на отця Никодима, що стояв поряд і милувався цією зустріччю.
— Тепер сам за ним доглядатимеш. Кінь останнім часом не хотів слухатися. Мабуть, відчував, що ти живий і прийдеш за ним, — довірливо
