Присмак волі - Володимир Кільченський
Забрали вже мертвого козака Будила, перекинувши тіло через спину його коня, і швидко зібрали зброю загиблих татар.
— А коней виловлять місцеві... Це буде їм за втрати від цих нехристів, — зауважив Макар, і козаки поспішили до валки возів, за яку відбулася ця сутичка.
Тут також було покінчено з грабіжниками обозу. Козаки стягували до якогось рівчака тіла забитих буджаків, а своїм рили спільну могилу. Незабаром дощова імла стала потроху розсіюватися. Уже не мрячило так, і вишина просвітліла, можна було помітити сині латочки осіннього неба.
Козаки провели в останню путь своїх побратимів і тільки після цього завернули валку возів та доправили її на місце, виставили тимчасову охорону зі своїх. Поріділа сотня пішла у зворотному напрямку на ночівлю, щоб до настання ночі пройти складний шлях до свого табору.
їх уже чекали палаючі вогнища для просихання одягу, а всі, хто на час походу сотні залишався в таборі, стали допомагати козакам привести себе до ладу. Уже при світлі лоївок сіли вечеряти з підігрівом оковитою, на що дав дозвіл Петро.
Сотні Петра Гусака передано наказ: продовжувати захист затилля головного війська, і доки не передали валку з майном, козаки її охороняли. Наступного дня черга була за десяткою Макара, яка поповнилась Миколою Семирієм замість забитого козака Дмитра Будила. Середнього зросту, чорнявий, з розумним виразом обличчя, Микола швидко став улюбленцем всієї десятки, а найбільше тулився до чотирьох друзів. У сторожу вже вирушали з ним, та ще Петро долучив до них декого з повстанців, що пристали до війська вже під Львовом. Так, у півтора десятка козаків, і виїхали на заміну охорони, що була виставлена до валки вчора після сутички.
Макар нервував, їдучи попереду, а козаки мовчки гойдалися в сідлах, і кожен думав свою думу. А нервувати Макару було чого. Навколо Львова нишпорили численні ватаги татар, і поводили вони себе дуже нахабно: то при зустрічі з козаками гордовито відвертали свої вилицюваті пики, а то відкрито плювали у бік козаків. Макар боявся, що пригода з загарбання валки з майном для війська Хмельницького може повторитися і вони нічого не зможуть вдіяти, тільки голови свої покладуть.
Заїхали в містечко, розташоване поблизу Куликівки, і на його кінці побачили валку підвід, що стояли щільненькими рядами, а сторожова варта ставила навколо неї огорожу з паль. Побратими дуже зраділи своїй зміні і, не довго збираючись, вирушили до табору. Макар швидко розподілив хлопців до справи, і зацокали сокири, зашавкотіли пилки, а вже під вечір огорожу було закінчено.
У містечку в цей час хоронили загиблих після татарського набігу. До Макара підійшли двоє місцевих із запрошенням пом’янути забитих. Макар не відмовився і разом з четвіркою відданих козаків відправився до містечка. Коли від’їхали від своїх, Макар побачив покинуте подвір’я з просторим сараєм та добротним будинком і звернувся до місцевого жителя Гната, який їх супроводжував:
— А чому тут немає господаря?
Чоловік, якого звали Гнатом, невесело відповів:
— От і їх поховали сьогодні... Покійний Хома засперечався з татарами, так вони забили його і дружину, а діти вже з ними не жили.
Макар Пилипенко помовчав, а тоді знову звернувся до Гната:
— А як би нам, пане Гнате, підправити будиночок та на час сторожі пожити в ньому?
— То не я вирішую... У нас є війт, з ним домовляйтеся, — швидко відповів Гнат, і вони попрямували до великого дворища.
Тут уже зібралися ті, кому судилося вижити після татарського пограбування. Вони стояли сумирно, чекаючи запрошення на відправну вечерю. Козаки чемно привіталися до гурту і, знявши шапки, благоговійно перехрестилися через праве плече. Почули голос, який запрошував до поминальної вечері, і всі зайшли до господи.
Частували чим Бог послав на такий тяжкий час, але Макар і хлопці були задоволені вже й від того, що перебувають серед звичайного люду та побіля мирського життя. Швидко повечерявши, люди піднялися, стали виходити на дворище та розсідатися на колодах. Поселянам було цікаво послухати, як вони гадали, козацького отамана.
— Пане отамане, у гетьмана Богдана з татарами мир, а ми чомусь знову постраждали від них... Чим же вони ліпші за поляка? — почав розмову війт.
Макар не поспішав відповідати, а війт з людьми чекали від нього тлумачення на таке болюче запитання. Нарешті десятник Пилипенко підвівся з колоди і, пригасивши люльку, відповів:
— Татари — наші споконвічні вороги, та іноді слово своє тримають, допомагають нам. Проте і серед них є непослухи і непокірні, які заради наживи прийшли на нашу землю, тому й грабують...
— Ми вже чекаємо, що вони повернуться і переб’ють нас усіх за майно, яке козаки відібрали в них, — продовжив своє війт Петро.
— Вони не повернуться... А ми прийшли, щоб звільнити вас від ляха та повернути віру ваших дідів, — продовжив Макар Пилипенко.
Андрій сидів, прислухаючись до розмови, а тоді додав своє:
— Львів — це руське місто, а поляк хоче його зробити своїм. Окатоличили людей, силою примушували переходити в іншу віру, а вам жити краще не стало.
Тут і Павло Година не витримав та додав:
— Ми на війну пішли за правду
