Присмак волі - Володимир Кільченський

один до одного доводилося всім, бо вже недалечко від них козаки гнали до міста жовнірів, що відступали. Проте бажання воювати не було ні в тих, ні в інших, і десятка Макара мовчки споглядала, як рятували своє життя втечею беззбройні жовніри. Лише Павло Година не витримав і, коли вже з’явилися свої, зауважив:

— А вони також добре бігають! Не гірше від нас! — І всі стали реготати та нахвалювати Павла, сьогоднішнього звитяжця та рятівника.

Коли наблизилися козаки, що наступали, Макар гукнув до них:

— Козаки, ми з нічної вилазки! Потрошили ляхів позаду!

І ті, що наступали, дізнавшись, хто їм підсобляв, привітно махали руками і поспішали наздогнати жовнірів.

Десятка Макара зайшла у напівпорожній стан і потяглася до свого намету, та тут їх зустріли обозні і, підсміюючись, запропонували обмити сажу та бруд з їхніх замурзаних пик. Поклали тіло убієнного Трохима і, постоявши хвилинку, згадали його добрі діла. Макар наказав обозним вирити могилу, обмити обличчя воїна та приготуватися до поховання опісля полудня.

Біля намету поставили теплу воду у жбанах і заходилися відмиватися, натираючи засмалені місця глиною, а потім переодяглися у чистий одяг. Хтось ще чепурив себе, а четвірка друзів умостилася спати, бо всі ледве трималися на ногах.

Спати довго не довелося, бо ж повернулася з приступу сотня і у стані стало гомінливо. Козаки святкували взяття частини міста, і всі тільки й говорили про падіння Львова з дня на день. Ближче до вечора ховали загиблих по декілька небіжчиків в одній могилі, а за вечерею поминали тих, із ким зовсім недавно разом билися з ляхами та ділили нелегке козацьке життя. Сьогодні Макар дозволив своїм козакам пом’янути побратима горілкою, і після вечері захмелілі друзі стали лаштуватися до сну.

Ранок зустрів їх новиною. Усі говорили про те, що Львів брати не будуть, а міщани заплатять викуп грошима та провіантом для війська.

Через деякий час сотник Гусак зібрав своїх козаків і повідомив те, про що козаки знали вже зранку. Була і втішна новина. Сотник радісно повідомив, що війська буде об’їжджати Богдан Хмельницький і треба всім підготуватися до зустрічі. Цього дня всі були заклопотані пранням одягу, наведенням ладу у своєму стані. Перукарі нашвидкуруч стригли всіх, немов овець, а гострі шаблі чаклували над козацькими підборіддями.

Шлях до Замостя 

Холодного, але сухого жовтневого дня Богдан став об’їжджати війська. Не обминув і полк Максима Кривоноса. Сотня Петра Гусака вишикувалася побіля свого стану у святковому вбранні, а хто його не мав, так причепурилися, що виглядали по-козацькому хвалькувато.

Андрій з Іваном і двоє їхніх друзів стояли поруч із Петром Гусаком, як імениті козаки. Не довго чекали Хмельницького. Він з’явився з невеликим почтом у супроводі полковника Кривоноса. Під’їхавши, привітав усіх та подякував запорозьким низовим козакам за вірність та відвагу у війні з гнобителями землі рідної. Андрій ловив кожне слово любого йому полководця, і слова оті наче закарбувалися в його душі:

— Січовики, ми прийшли визволяти землю свою, яка більше тисячі років належала нам. Жили вірою православною християнською, як наші предки. Силою і хитрощами відібрали її у нас, але немає народу без своєї землі, нас воліли зробити рабами на нашій Отчизні. Будемо бити гнобителів, доки руки наші тримають шаблі і не звільниться земля наша від Речі Посполитої, а віра православна розквітне по всьому нашому краї. Та не кровію народу нашого це робитимемо, от і не хочу губити істинно руське місто Львів, хай воно і надалі буде світочем землі нашої. Поженемо далі ляха, на Замостя та Варшаву, доб’ємо ворогів землі нашої на їхній землі. Бийте до згину ляха, січовики, ви — оплот нашого війська...

Доки говорив Хмельницький, стояла така тиша, що навіть коні нашорошували вуха, а як закінчив Богдан, сотні голосів закричали хвалу своєму вождю та полководцю: «Слава Богдану! Веди нас далі!»

Після оглядин війська Богданом всі почали готуватися до подальшого походу. Сотня Гусака запасалася порохом, кулями та провіантом, а особливо всі поспішали спорядити собі доброго кожуха або теплого жупана. Чимало було невдоволених новим походом на Замостя, багатьом отаманам хотілося зайти до Львова з різних причин: одним хотілося слави, а інші знали, що Львів — заможне місто і в ньому буде чим поживитися. Ремствував і Павло, дошкуляючи Андрієві своїм невдоволенням:

— Ми тут воювали і ледве не згоріли живцем, а тепер... На біса нам те Замостя?

Підлужний терпів оті нарікання, а тоді випалив йому просто в очі:

— Тобі хочеться багатства людського, дідьки б тебе замордували... А якби при цьому ми були забиті? Навіщо воно тоді, дурна твоя голова?!

Це заспокоїло Павла, і він уже нікого не допікав, а став ретельніше готуватися до походу на Замостя. Перед самим виходом ще й негода заявила своє осіннє право на дощі та густі вранішні тумани з мрякою, волога проникала через одяг аж до кісток.

Частина війська ще вчора рушила на Замостя, а половина полку Максима Кривоноса поки що знаходилась під Львовом, оберігаючи обози повстанського війська. Дійшла черга й до сотні Петра Гусака вийти на охорону обозів та шляхів сполучення з військом, що вирушило в похід.

Майже вся сотня прямувала до Жовкви, інколи звертаючи в навколишні села та перевіряючи на постоях обозні загони. День був дощовим, і коні неохоче місили руду грязюку, а вершники, накрившись, хто чим зміг, тулились до теплих конячих спин. Підлужний і троє його друзів їхали разом. Андрій уважно слідкував за розбитим шляхом, боячись, що Орлик шугне десь у яму