Присмак волі - Володимир Кільченський

— Мочіть ганчір’я і закривайте обличчя!

Усі, хто ще залишався нагорі, шматували на собі одяг і намочували його, хто чим міг. У кого не було води, змочували своєю сечею. У хижі залишались троє разом з Макаром, і він гукнув у темряву:

— Андрію, Іване, де вас дідько носить? Швидше униз!.. Через вас і я тут околію!

Підлужний наблизився до лазу, що ледь підсвічувався знизу світочем, і, звісивши униз ноги, спустився у льох, підтриманий дужими руками товаришів. За ним з’явилися ноги Ярового, і його теж підхопили знизу.

— Пане Макаре, залазьте вже! Ви самі лишилися, — крикнув Іван, і десятник, опустивши ноги, вже стояв поряд із ними.

— Давайте шукати лаз! Може, тут є вихід... Як поміст загориться, то всі тут і лишимося! — швидко став розпоряджатися Макар Пилипенко.

Усі почали обшарювати стіни льоху та долівку, коли почувся голос Павла:

— Є тут якась дірка!.. Замала тільки! Я сюди пролізу, а що попереду — нічого не бачу!

— Тримай світоч та лізь, обдивляйся! — радісно закричав Макар, і всі стали підганяти Павла, щоб швидше розібрався з лазом.

Павла Годину майже силоміць просунули у ту дірку, і він зник. Було чути тільки якесь чортихання та шурхотіння, що долинали з отвору. Ляду до льоху підперли дошкою, і зверху майже не чули пострілів та тріскання палаючої хатини.

Усі завмерли в очікуванні повернення Павла, і навіть Макар Пилипенко не промовив з темряви жодного слова. У льосі вже зробилося досить спекотно від палаючої згори хижі, і запах горілого дерева дуже бентежив козаків. Уже було чути гуркіт колод, що падали на настил льоху, і серце Андрія завмирало від цього гуркоту. Подумки він умовляв Павла повернутися зі щасливою звісткою про вільний вихід на волю. Напруження в серцях козаків наростало, і коли зверху так грюкнуло, що і душа у п’яти втекла, всі завмерли.

У темряві почувся чийсь несміливий голос:

— Хлопці, будемо прощатися, чи як?..

Але всі мовчали, сподіваючись на повернення Павла Години, а можливо, на те, що настил льоху не прогорить. Тут з отвору почувся голос Павла, і хлопці, схопивши його за плечі, витягнули назовні.

— Пане десятнику, був я нагорі і бачив, що хатина ця згоріла і завалилася. Та наші вже добре пруть на ляхів, вони тікають звідси... — швидко став доповідати Година, запинаючись через слово.

— Добре, Павле, тільки дай мені відповідь: зуміємо ми повилазити звідси через цей лаз? — нервово запитав Макар.

— Вилізуть тільки сухорляві, а хто гладкий, то там і залишиться... — тихо відповів Павло.

Пилипенко на мить замислився, а потім сказав, як відрубав:

— Усі сухоребрі полізуть, хто худіший — попереду будуть, а як виберетеся назовні, потайком чекайте один одного, а тоді — гуртом до хатинки та звільняйте ляду!

Роздумувати не було коли, і Павло крикнув друзям:

— Андрію, Іване, чекайте на нас! Ми вас звільнимо!

Після цього він знову прослизнув у дірку.

За Павлом пішло п’ятеро козаків. Вони один за одним хутко зникали в отворі.

Четверо козаків на чолі з Макаром сиділи біля дошки, що підпирала ляду до льоху, і чекали. Гуркоту згори вже не було чути, але в льох набиралося все більше диму, і Макар наказав хлопцям дихати тільки через мокре ганчір’я. Згори почулися якісь голоси та ляскіт пострілів. Андрій з Іваном стали стукати жердинами побіля ляди і почули у відповідь постукування по настилу льоху.

— Десятнику Макаре, хлопці, нам відповідають! — радісно закричав Іван і заходився частіше стукати в настил.

Усі приготували зброю, бо невідомо було, хто відчинить. Та от згори почувся голос Павла Години:

— Тримайтеся! Ми вже відтягли гарячі головешки. Зараз бийте знизу по ляді!

Андрій з Іваном дружно вдарили по ляді, що миттєво відлетіла з отвору, і вони побачили чорне від сажі, але радісне обличчя Павла, який простягав руку. По приставленій дошці хлопці підіймалися нагору, а тут їм подавали руки. Дуже швидко всі п’ятеро побачили світ Божий. Вони стояли на згарищі, а по боках ще палали та диміли залишки їхнього колишнього прихистку.

— Пане десятнику, тут ще шастають жовніри. Ми з ними стикнулися, щоб вас визволити... Та от загинув Трохим... — поспішив розповісти Павло.

— Добрий козак був Трохим, звитяжець і рубака... Як це він не вберігся? — невесело запитав Макар Пилипенко.

— Ми як добивалися сюди, він трьох поклав, а четвертий всадив у нього кулю. Та ми й того поклали... — промовив Павло.

Треба було займати зручні місця для захисту, бо зараз незрозуміло було, хто перемагав. Утікали жовніри, а незабаром козаки відступали... Макар вирішив підійти поближче до своїх. Забравши мертвого Трохима, козаки стали обережно відходити від міста. Павло тримався поряд із друзями та був такий радий, ніби йшов не з нічної сутички, а з вечорниць. Підлужний не витримав і зі сміхом звернувся до нього:

— Павле, ти що, вже свою хоробрість втратив, коли тулишся побіля нас? Ми й так тебе захищатимемо... Ти ж наш рятівник!

Але тулитися